Таня Малярчук - Біографія випадкового чуда

— Та яка в тебе думка може бути?! Ти ж безтолкова вже за фактом народження!

— Чому ви так кажете, пане Кролик?! Вам би тільки образити когось без причини.

— Без причини? Причина є і дуже серйозна. Ти ж навіть не здогадалась, що в університет гроші треба нести, а не думку!

— Які гроші? У нас освіта безкоштовна.

— Так і сиди тепер безкоштовно на базарі!

Кілька днів Лєна обдумувала слова Теофіла Кролика, тоді сама до нього прийшла.

— Пане Кролик, що ви мали на увазі, коли говорили, що в університет гроші треба було нести?

— Те й мав на увазі. Хабар голові приймальної комісії. Або комусь із професури. Тут уже треба зв’язки мати. Знати, кому давати.

— А ви маєте зв’язки?

— А в тебе є гроші?

— Знайду.

— Ну, як знайдеш, то звертайся. Але не тягни довго, бо з вересня вже ніхто нікуди тебе не прийме.

Лєна поїхала просити гроші до своїх діда з бабою. В них, окрім «похоронних», були ще так звані «про чорний день». На ці гроші вона й сподівалася. Бабця віддала заощадження не вагаючись. Сказала, освіта — це святе, вчися, дитино, те, що навчишся, вогонь не спалить, вода не забере. Лєна аж просльозилася. Подякувала і побажала їм із дідом довгого життя. У них, зрештою, іншого виходу й не було, як довго жити. Щоб гроші на похорон знову наскладати.

— Мало, — прицмокнув Теофіл Кролик, коли Лєна віддала йому випрошене.

— У мене більше нема.

— Я подивлюся, що за ці копійки можна зробити, але обіцяти не обіцяю.

— Дивіться, не переплутайте, я хочу на філософію. Запам’ятайте.

— На філософію! Ха! Ти, викидень пролетарський! Тебе поприбирати треба цілу вічність учити. Філософ мені знайшовся!

— На філософію! Не забудьте!

Через два дні Теофіл Кролик усе влаштував, не збрехав. Сказав Лєні:

— Іди, готуйся! Зошити купи, ручки кольорові. З першого вересня починаєш вчитися. Студенткою будеш. Я про все домовився. До кінця свого пустопорожнього життя будеш мені дякувати.

Лєна пообіцяла, що буде. І пишалася собою неймовірно, хоча й вступила до університету не зовсім чесним шляхом.

«Чесність — річ відносна, — писала вона пізніше у щоденниках. — Треба вибирати пріоритети і жертвувати малою правдою заради великої. Яка була користь Україні від того, що я залишуся неосвіченою? А в цьому конкретному випадку я й не обдурювала нікого, навпаки, мене обдурили, примушуючи платити за безкоштовну освіту. Ще й отруювали мій здоровий молодий організм заспокійливим сильної дії».

На радощах Лєна забула спитати в Теофіла Кролика основне. На який факультет вона «вступила». Кролик трохи зніяковів і почав затинатися. Він завжди затинався, коли нервував.

— Та ви не переймайтеся так, пане Кролику, — казала Лєна. — Мені не дуже важливо, на який саме факультет. Хотіла на філософію, але якщо не вийшло, нічого страшного. На інших теж не так погано. Зате матиму вищу освіту.

— На фі… фі… філософію, — затинався Кролик, — грошей не вистачило.

— Ну нічого! Я філософом уже давно стала. Коли не маєш грошей, нічого іншого не залишається.

— І на фі… фі… фізику теж, — продовжував Кролик.

— Ой, здалась мені та фізика сто років! Нудьга чорна. На світ тільки формулами вміють дивитися. А я не така — я хочу з широко розплющеними очима!

— Словом… на фі… фі… фізкультуру я тебе прилаштував…

— Як — на фізкультуру?!

Аж такого Лєна, звичайно, не чекала.

— Хіба в університеті є такий факультет? — спитала вона крізь сльози.

— Куди дівся? Завжди був.

— Ви смієтеся? Пане Кролик! Та я й двох разів від підлоги не відіжмусь!

— Ти дівчина молода, здорова, навчишся! Животик накачаєш, фігурка виробиться. Справжньою жінкою станеш, — і Кролик підбадьорливо плеснув Лєну по плечах.

5

Як вона пізнала ази валеології

На фізкультурі, казала пізніше Лєна, взагалі-то добре було вчитися. Якщо ти народився кремезним чолов’ягою з маленьким, майже невидимим мозком. Потім, або й навіть у процесі навчання, можна було підпрацьовувати у бандюків тілоохоронцями. Вони непогано платили, а ризик бути вбитим дорівнював нулю, бо в Сан-Франциско бандити жили між собою дружно і на чужу територію не заходили.

Якщо мозок усе-таки проглядався, так, ледь-ледь, не випинаючись, можна було навіть допомагати бандитам у їхній бандитській справі, тобто теж бандитувати.

Поміж студентів-фізкультурників найпрестижнішим уважалося займатися боксом чи кікбоксингом (бокс, пояснювала Лєна, — це коли дві мавпи б’ються, кікбоксинг — це коли дві мавпочки стрибають). Важка атлетика теж проходила на ура (тут уже на ринг вступали кінконги). Усім решті — кар’єрним невдахам — залишалося або бігати, як скажені білки, щодня по десять кілометрів, — це називалося легкою атлетикою, або розтягувати в гімнастичних залах своє тіло до таких сороміцьких поз, що навіть камасутра до такого збочення не додумалась. Це теж називалося легкою атлетикою.

Першого вересня, коли студенти визначалися з профілем, Лєна підійшла до декана факультету і заявила, що займатиметься шахами.

— Це теж спорт, хіба ні?

Декан подивився на неї з жалем, він був чоловік розумний і відразу зрозумів, що Лєні вистачило грошей тільки на фізкультуру.

— А ти по спорту зовсім ніяк?

— Ніяк, — чесно відповіла Лєна.

— Може, лижі? У нас якраз лижників дуже мало.

— Я тільки на велосипеді вмію кататися. А танців нема? Я вмію ламбаду танцювати…

— На дискотеці ламбаду танцюй. А тут університет.

Лєна заплакала.

— Не реви, — сказав декан. — У нас іще можна науковою роботою займатися.

— Наука — це до мене! Я мудра, чесне слово! Я взагалі на філософію хотіла!

— Ну, будеш, значить, по науці. Вибирай — проблеми сучасної валеології чи фізична реабілітація.

Лєні сподобалося слово «валеологія». Що воно означає — одному валеологові відомо. Лєна думала, що це наука про те, як правильно валятися в ліжку і нічого не робити. Тому вона вибрала проблеми сучасної валеології і щаслива пішла намотувати свої перші кола, від яких, на жаль, її все одно не було звільнено.

«Зараз, чесне слово, я ненавиджу спорт у всіх без винятку його проявах, — писала Лєна у щоденниковому записі під заголовком «Що ще я ненавиджу». — Я ненавиджу бігати, ненавиджу присідати, ненавиджу грати в ігри, де треба бігати і взагалі рухатися.