Володимир Рутківський - Джури козака Швайки

— Гай-гай, та від цієї здобичі сам пан не відмовляться!

— Це вам так не забудеться, — крізь зуби вичавив бранець. — Згадаєте ще рудого Мацика…

— Замовч! — гарикнув на нього той, хто розмахував канчуком. Тоді підійшов до знахідки, провів по хутру рукою і наказав: — В’яленину та віск з медом тягніть до ріки. Там куми, мабуть, уже припливли. Хутро — на коней!

— А з цим що робитимемо? — той, хто знайшов шкірки, кивнув на рудого Мацика.

— Камінь на шию — і в воду!

А бранець тим часом поводився якось дивно. Не плакав, не ставав на коліна, не вмовляв, аби йому дарували життя. Він підвів голову і з його вуст зірвався дивний посвист. Скидалося на те, ніби Мацик підманював якусь звірину.

Прибульці здивовано втупилися в нього.

— Ич, розсвистівся, — зауважив кульгавий. — Справжній тобі канівецький соловейко.

— Мабуть, з глузду з’їхав, — здогадався інший. — Від переляку.

Проте рудий бранець мовби й не слухав їх. Він вперто висвистував одну й ту ж мелодію:

— Ф’ю…фіу…ф’ю…

І того свисту не зміг зупинити навіть ще один виляск канчука. Рудий Мацик все висвистував свою дивну мелодію і при тому дивився у бік хлопців. Грицик аж зіщулився: невже рудий Мацик їх бачить? То, коли так, їх можуть побачити і грабіжники!

Що ці дивні вершники були грабіжниками, Грицик вже не сумнівався. Від таких треба триматися подалі.

А з іншого боку — цьому Мацикові треба якось допомогти. Але як?

Прибульці тим часом уже закінчили виносити речі з Мацикового куреня. Клишоногий втиснув хутро до лантуха і прив’язав його до луки сідла сивого коня. Поруч насторожено тупцювало ще четвірко коней. Їх неабияк щось тривожило.

Зненацька один із них стріпнув головою і сполошено заіржав. В ту ж мить з очеретів йому на шию кинулося щось сіре й довге. При світлі багаття мигнули прищулені очі, зблиснули білі ікла. Кінь схарапудився, став дибки. Та було вже пізно — вовк вчепився в його горлянку. Решта коней зірвалися з місця і з голосним іржанням кинулися в темряву.

З несподіванки прибульці отетеріли. Клишоногий кинув лантуха з хутром на землю і пронизливо вереснув:

— Вовкулака!

Прибульців наче громом чворохнуло. Вони не могли відвести очей від потвори, яка накинулася на їхнього коня. Першим отямився той, хто був з канчуком.

— Пся крев! — лайнувся він. — За мною, боягузи!

Спішені вершники, вихопивши шаблі, кинулися за своїм старшим.

Проте вовка вже не було. Він наче розчинився в темряві. І якби не мертвий кінь на траві — ніхто й не здогадався б, що тут тільки-но трапилося.

Приблуди похмуро стовпилися навколо коня.

— Здається, рудий свистів не просто так, — нарешті порушив мовчанку один з них. — То він викликав цього вовкулаку.

— Схоже на те, — згодився старший і люто цвикнув крізь зуби. — Я ж йому зараз…

Спішені зайди обернулися до зв’язаного. І остовпіли: того теж не було біля вогнища. Як крізь землю провалився. Лише в одному місці все ще погойдувалися очерети.

Не було і Санька з Грициком. Хлопці без пам’яті летіли у глупу ніч.

НАД ОЗЕРОМ

Хлопці бігли не озираючись. Куди — й самі не знали. Чи то в бік татарського степу, чи назад, до Сули. А може, і ще в якийсь бік. Нестримний переляк додавав їм сил.

Не розбійних вершників жахалися вони, а того велетня-вовка, котрий невідомо як вихопився майже з-за їхньої спини. Може, то й справді був вовкулака, як стверджував один із зайд?

"Раз — і вчепився в горлянку, — згадав Грицик і мимоволі пришвидшив свій біг. — На очах у всіх, ні кого не злякався… А що, як він оце жене за нами?"

— Саньку, не відставай! — гукнув він. Але тут же перечепився через купину і заорав носом у траву.

— Ти не забився? — запитав захеканий Санько, схилившись над товаришем.

Замість відповіді Грицик схопився на ноги і дременув, як заєць. З темряви до Санька долинуло:

— Не відставай!

Поволі світлішало. Почали подавати голос перші птахи. Нарешті на одному боці небо зажевріло. Там сходило сонце, і хлопці, виявляється, бігли саме на нього, прямісінько у татарський степ. Незабаром зіркі Грицикові очі угледіли на виднокраї якусь темно зеленаву купину.

Купина виявилася невеличким гайком на пагорбі, що був порізаний численними яругами. Яруги всуціль були вкриті непрохідними заростями шипшини та глоду.

— Ноги не несуть, — поскаржився Санько і знеможено присів на струхлявілий стовбур. Грицик опустився поруч.

— Трохи відпочинемо і підемо далі, — сказав він.

— Підемо, — ледь чутно згодився Санько.

Проте нікуди вони не пішли. Хлопці й незчулися, як заснули.

Прокинулися вони від стривоженого воронячого каркання. Кілька чорних птахів скупчилося на найближчому до хлопців дереві і вдивлялися в небо. А там повагом ширяли орли. Зненацька один з них склав крила і грудкою полетів до землі. Проте не впав, лише торкнувся крилом трави і знову шугонув угору. В його пазурах щось тріпотіло. А вороняччя, вже заспокоєне, заходилося чистити пір’я. Час від часу то один з них, то інший косив оком на хлопців. Мабуть, вбачав у них поживу.

Грицик позіхнув і підвівся. Вороняччя з карканням знялося в повітря.

— Тихіше, Грицику, — не розплющуючи очей, сказав Санько. — Здається, щось має статися.

— Де? — спохопився Грицик і озирнувся.

Довкола простягався рівний, наче стіл, степ. Праворуч ледь-ледь мріли сизі дніпровські плавні. Неподалік виблискувало