Стівен Кінг - Сяйво

Вона себе переконувала, що прийняла б це рішення вже давно, якби не йшлося про Денні, але навіть не це було безумовною правдою. Довгими ночами, коли Джек десь вештався, їй снилися сни, і в тих снах завжди було обличчя її матері та її власне весілля.

(Хто віддає цю жінку? Її батько стояв у своєму найкращому, доволі поганенькому костюмі — він працював роз’їзним торговцем від консервної компанії, яка вже тоді перебувала на межі банкрутства, — зі змореним обличчям, яким же він видавався постарілим, яким збляклим: Я віддаю.)

Навіть після того лихого випадку — якщо його можна було назвати випадком — вона не була в змозі цілком визначитися, визнати, що її шлюб став односторонньою поразкою. Вона все чогось чекала, мовчки сподіваючись, що трапиться чудо і Джек зрозуміє, що відбувається не лише з ним самим, а й з нею. Але все тривало в тому ж темпі. Чарка перед тим, як вирушати до Академії. Два-три пива за обідом у «Стовінгтон-хаусі». Три-чотири мартіні перед вечерею. Ще п’ять чи шість під час перевірки учнівських робіт. По вікендах іще гірше. Найгіршими залишалися ті вечори, коли він десь вештався з Елом Шоклі. Вона ніколи не могла собі уявити, що, попри відсутність будь-якої фізичної вади, життя може бути таким болісним. Боліло їй безперервно. Скільки в цьому було її власної вини? Її переслідувало це питання. Вона почувалася своєю матір’ю. Своїм батьком. Іноді, коли вона почувалася собою, вона загадувалася, яким усе це видаватиметься Денні, і з жахом думала про той день, коли він стане достатньо дорослим для того, щоби покласти на когось провину. А ще вона загадувалася, куди їм можна було б переїхати. Вона не сумнівалася, що матір прийме її, а також не мала сумнівів, що вже за півроку, надивившись, як та після неї по-своєму перекладає підгузки, по-своєму перероблює та/або подає вже приготовану для Денні їжу; повернувшись звідкись додому, знаходячи сина в іншому одязі або з обстриженим волоссям, або книжки, що їх її матір оцінила як непідхожі, зниклими безвісти в якомусь дальнім кутку на горищі… за півроку всього такого вона отримає повноцінний нервовий зрив. А матір, поплескуючи її по руці, заспокійливо проказуватиме: «Хоча це й не твоя вина, винити більше нікого. Ти ніколи не була уважливою. Ти виказала свою справжню натуру, коли стала між мною і твоїм батьком».

«Мій батько. Батько Денні. Мій, його».

«Хто віддає цю жінку? Я віддаю»,

І помер від інфаркту за півроку.

Ніч перед тим ранком вона пролежала без сну, майже до того моменту, коли з’явився він, наважуючись прийняти рішення.

Розлучення необхідне, запевняла вона себе. Її матір і батько до цього рішення не мають стосунку. Так само, як її почуття провини щодо їхнього шлюбу чи почуття своєї нездатності у власному. Розлучення необхідне заради Денні й заради неї самої, якщо вона має на думці урятувати бодай щось із катастрофи свого раннього подорослішання. Слова, написані на стіні, жорстокі, але ясні[55]. Її чоловік — справжній пияк. У нього важкий характер, який він більше нездатен цілком контролювати, особливо зараз, коли він так важко п’є і з писанням у нього справи дедалі гірші. Випадково, або й невипадково, він зламав Денні руку. Він мусить втратити свою роботу, якщо не цього року, то наступного. Вона вже зауважила співчутливі погляди з боку дружин інших викладачів. Вона запевняла себе, що намагалася прати брудну білизну в ночвах свого шлюбу так довго, як тільки могла. Тепер їй варто кинути це робити. Джек може отримати повні права на відвідини, а вона потребуватиме його матеріальної підтримки, тільки допоки знайде собі щось і встане на ноги — і це слід зробити якомога швидше, бо хтозна протягом якого часу Джек буде в змозі сплачувати гроші на утримання. Їй слід усе зробити з найменшим із можливих роздратуванням. Але край цьому має бути покладено.

З такими думками вона нарешті й сама запала у тоненький, неспокійний сон, де їй марилися обличчя її матері і батька. «Розлучниця ти, та й годі», — казала їй матір. «Хто віддає цю жінку», — питався священик. «Я віддаю», — відповідав її батько. Але й яскравим сонячним ранком вона почувалася так само. Спиною до нього, з долонями по зап’ястя зануреними у теплу мильну воду, вона приступила до неприємної розмови.

— Я хочу побалакати з тобою про те, що могло б бути найкращим для Денні й мене. Для тебе також, мабуть. Гадаю, нам про це варто було давно поговорити.

А тоді він раптом сказав дивну річ. Вона очікувала стикнутися з його гнівом, викликати злість, зустрічні звинувачення. Очікувала шаленого ривка до шафки з домашнім баром. Але не тієї м’якої, такої несхожої на нього, майже безвиразної відповіді. Це було так, ніби той Джек, разом з яким вона прожила шість років, минулої ночі так і не повернувся додому — ніби замість нього з’явився містичний двійник, якого їй ніколи не пізнати, щодо якого ніколи не мати цілковитої певності.

— Ти можеш зробити для мене дещо? Зробиш мені ласку?

— Яку? — їй довелося ледь не приборкувати власний голос, щоби той не тремтів.

— Давай побалакаємо про це за тиждень. Якщо в тебе ще буде бажання.

І вона погодилася. Так це й лишилося невимовленим між ними. Упродовж того тижня він бачився з Елом Шоклі ще частіше, ніж завжди, але додому приїздив рано і в диханні його не вчувалося алкоголю. Їй уявлялося, ніби вона його чує, але вона розуміла, що це не так. Наступний тиждень. І ще один.

Питання про розлучення повернулося на доопрацювання в комітетах не проголосованим.

Що ж тоді трапилося? Усе ще дивувалася вона, усе ще не маючи ані найменшого про це уявлення. Ця тема залишалася для них табу. Він був неначе той, хто ступив за ріг і раптом побачив там несподіваного монстра, що, готовий напасти, зачаївся серед висохлих кісток своїх попередніх жертв. У домашньому барі залишалося спиртне, але він його не торкався. Вона десятки разів зважувала, чи не викинути ті пляшки геть, але завжди врешті-решт відкидала геть цю ідею — так, немов такою дією можна було порушити якісь чари.

А ще серед усього цього вона мусила зважати на Денні.

Якщо їй здавалося, що вона не знає свого чоловіка, то перед власним сином її проймав трепет — трепет у прямому значенні цього слова: щось на кшталт безглуздого, забобонного жаху.

Вона трішки задрімала, і перед нею