Марина Соколян - Цурпалки

— було вбито Юрве Панчека, посадовця з департаменту іноземних представництв, на нещасливу долю якого випало зареєструвати фіктивну організацію. Ось тут і з’явився цей божевільний швед Боел Флодегрен зі своїм загадковим попередженням. Тобто, ні, не так: спочатку з’явився швед, а вже потім було вбито чиновника. Власне ж Флодегрен прийшов саме для того аби повідомити, що незабаром Панчек загине. Ще він сказав, що той загине так чи інак, єдине, що може поліція — спробувати вистежити вбивцю.

Флодегрен відразу ж викликав в інспектора Гарта якесь занепокоєння. Ну звичайно, саме так і слід ставитися до психів, мало що вони здатні втнути… Але природа цього збентеження була трохи іншою. Гарт відчув, що Флодегрен говорить абсолютно впевнено, мовби бачив загибель чиновника на власні очі. А хто він був такий взагалі — це бліде, руде й недолуге дитя імміграції? Його сім’я жила в столиці вже кілька поколінь, тож, мабуть, від скандинавських предків в ньому залишились лише розтріпані світло-руді бакенбарди. Ну, іще прізвище. Він мав свій невеличкий букіністичний магазинчик на розі вулиць Бортнянського та Лорки. Який же міг існувати зв’язок між ним та департаментом? Чи з організаторами фіктивної Au Pair?

* * *

Минуло кілька років, але я так і не навчився радіти життю, світові, в якому не було нікого, хто б любив мене, так як ти. Мабуть, власне самотність завершила те, що розпочав тоді сплеск смертного жаху…

Смерть переслідувала мене, мов ображена коханка. Одного разу відчувши мене своєю власністю, вона вже не відпускала мене, але й не поспішала повернути належне, знаючи напевне, що мені не уникнути її жаских обіймів. Вона лише ходила за мною, примарно всміхалася, заглядаючи мені в очі. Спершу я було подумав, що в мене просто погіршується зір. Я довго відмовлявся вірити в неймовірну здатність передбачати її наближення.

Коли вона обирала когось, то — як це бачилося мені — накривала його прозорим флером. Мені здавалося, що повітря навколо такого приреченого тремтить, як марево над розпеченою дорогою літнього полудня. Це тривало лише кілька секунд, потім видимість прояснювалася. Я не відразу збагнув, що означає цей оптичний феномен. Остаточно я впевнився в природі особливості свого зору лише після того як моя постійна клієнтка, а згодом і добра знайома Анелі Жижель зібралася на заробітки. Я побачив тремтіння повітря перед її обличчям і, певно, зблід, здогадавшись, щó це означає. Я спробував відмовити її від поїздки до Нідерландів, та Анелі понад усе не любила змінювати прийняте рішення. Втім, вона вагалася якусь хвилину, зваживши на мій приголомшений вигляд. Нажаль, вона пояснила це моїм нестабільним емоційним станом після пережитої особистої трагедії… Дійсно, шкода, але в мене не було й шансу переконати її своїми химерними аргументами. Вона не повернулася, ставши — я дізнався згодом — ще однією жертвою злочинної організації, яка обманом вивозила таких же відчайдух для рабської праці десь в дешевих будинках розпусти.

Останнє, що я пам’ятаю, це була її відчайдушна посмішка, як у переляканого юного десантника, готового виголосити своє перше «джеронімо». Анелі попрощалася і вийшла з мого магазинчика, теленькнувши дзвіночком над дверима. Вона пішла, залишивши мене на порозі ще однієї тужливої пустки.

* * *

Що міг знати Флодегрен? Дізнавшись про загибель Панчека, інспектор Гарт змінив свою думку щодо несамовитого шведа. Він кільканадцять раз викликав того до відділку, але Флодегрен лише сумно посміхався, пропонуючи озвірілому інспекторові просто повірити в його пророчий дар. Легко сказати! Зрештою Гарт облишив марну справу, наказавши, тим не менш, вести постійне спостереження за оселею можливого свідка.

Ну і ось, доспостерігалися! Біда в тому, що в Гарта не було ніяких інших доказів, які б вивели його до вбивць. Було, звичайно, кілька підозрюваних, всі версії активно розроблялися, але Гартові бракувало іще однієї ланки… повинен був існувати посередник із тутешніх, людина яка вивела злочинців до Панчека, звісно, з пропозицією посприяти реєстрації за певну матеріальну винагороду. Адже ж з посадовцями не так легко зустрітися. Цей посередник — ідеальний свідок, який міг би викрити вбивць. Гарт покладав такі сподівання на Флодегрена, а той… Стоп! Смерть свідка — подія, хоч і малоприємна, але теж може служити джерелом оперативної інформації. Якщо це, звичайно, була насильницька смерть, а не самогубство. Повісився, кажете?

Навколо будинку Флодегрена вже назбирався натовп, тож інспекторові довелося проштовхуватися між збентеженими сусідками в домашніх капцях і спраглими до цікавинки перехожими, які, витягуючи шиї, намагалися зазирнути через плечі похмурих поліцейських.

— Розступіться! — втомлено виголосив Гарт, — Кримінальний розшук, офіційне розслідування! Розійдіться громадяни, не заважайте!

Громадяни поволі розходилися, скорботно зітхаючи, та вже, мабуть передчуваючи кухонні посиденьки з лейтмотивом: «а от сьогодні на нашій вулиці…» Інспектор ставився до таких із погано стримуваним презирством. Наскільки ж нудним і беззмістовним повинно бути життя, щоби нагла смерть ближнього викликала таке пожвавлення!

— Ну, що тут в нас, Отарка? — звернувся Гарт до підлеглого, — Де ви знайшли тіло?

— В дворі, пане інспектор. На дереві. Ну ми, звичайно, вже зняли покійного звідти, а то що ж йому там теліпатися?

— Ну і, звичайно, перетовкли там усі сліди, так сержант? Дуже винахідливо.

— Сліди, пане інспектор? Ви вже вибачайте, але він же ж того… сам…

— От у цьому ми ще не можемо бути впевнені, — роздратовано мовив Гарт, — чи не знаєте, скільки вбивств було інсценовано під самогубства? Га, мовчите? А, що з вами говорити, телепні! Покажіть мені покійного.

Покійний виглядав не надто. Щоправда, повисіти він встиг не так довго, та і холодно було надворі. Але це спотворене, безформне (якесь навіть ожіночнене, чи що?) обличчя… Звісно, нічого вимагати від трупа вольового зосередження на чолі… Хоча інспектор вже другий десяток років працював у поліції, і покійники стали для нього звичним видовищем, Гартові все ж таки менш неприємно було мати справу з трупами незнайомих йому людей. Його все іще неприємно вражала різниця між живою людиною і її рештками. Мовби якась зла пародія, насмішка над дорогоцінними сподіваннями людини на її виключний статус у світобудові.

Гаразд, досить. Інспектор оглянув загиблого, намагаючись на око визначити, чи не має на його тілі ознак насильства чи примусу. Дуже вже йому хотілося вірити, що смерть ця справді — насильницька. Гарт сновигав по вітальні Флодегрена, сподіваючись знайти хоча б щось, що надало б нового поштовху розслідуванню. Ага! Під склом на робочому столі лежала фотокартка з портретом усміхненої молодої жінки з підписом «Не дрейф Боел, все буде супер!». Це обличчя було знайоме Гартові… за якусь