Галина Василівна Москалець - Маґнат

— Справедливість — достойна роль, панові пощастило.

— Не справедливість — правосуддя! Пан обмовився. Таке буває. Правосуддя не завше є справедливим.

(АК: Секретар тут натякає на те, що наші уявлення про деякі речі не збігаються з їхньою справжньою суттю і що роль пана Северина — це лише роль в театрі життя. Невідомо, чи юнак читав Френсіса Бекона, якому властиво належить вислів «життя як театр», але думки можуть витати в повітрі. А можливо, це натяк на автобіографічний діалог Геркулеса і Фортуни. Северин гратиме роль Гербурта, думаючи, що грає роль Геркулеса. Також секретар натякає на інтелектуальну обмеженість волинського шляхтича. Можна піти ще й далі й тлумачити гру зі словами як натяк на те, що за життя Ян Щасний не завжди чинив справедливо, чинячи правосуддя, як староста мостиський та вишенський.)

Я думав, він ще щось скаже, але секретар вклонився і пішов геть, залишаючи по собі різкий дух вина.

Коли я увійшов до свого покою, то завмер: моя одежа вкупі з книжками була спакована в куфер, а на ліжку сидячи куняв незнайомий мені гайдук.

— В чому річ? — спитав я.

Гайдук схопився на ноги й затарабанив:

— Та, прошу пана, пан маршалок велів відвезти вашмосць до Нижнього замку. Я тепер служитиму вашмосці. Я й пахолок Павлусь, він пішов обідати, зараз буде.

— То я мушу їхати вже?

— Як пан собі зичить. Візок запряжений, можна їхати.

— Я собі зичу сю ніч переночувати в цьому домі, зрозумів? Поїдемо завтра. Можеш собі йти. Хіба принеси мені щось перекусити.

— Слухаю, вашмосць!

— Як ся називаєш?

— Михайло, вашмосць!

IX

Отак почалося моє нове життя. Знаю, що за плечима моїми лихословили, та то вже люди такі, що з них візьмеш. Не можна й пальця одного висунути, аби не обмовили. І коли ще той похорон… За тих кілька днів, що провів я у Низькому замку, на новому місці, вже почав забувати покійного ясновельможного. Зрештою, знав його коротко. А забувати не мав права, бо від того залежало моє найближче майбутнє. Я більше сидів у свій кімнатині, теплій і вигідній. Тільки мав на початку розмову з боневицьким маршалком, який лишився тут задля того, щоб детально розповісти про мою «роль», яку всі називали «честю». Хотів допомогти мені віднайти своє місце в світі замість того, що я втратив, тобто покинув, тікаючи з великої туги й болю. Ясна річ, про се він не обмовився. Найперше запитав, чого я потребую на новому місці.

— Хотів би я взнати більше про покійного ясновельможного, поспитати людей, але, боюсь, не вільно мені знати багато.

— Чому вашмосць так думає? — стрепенувся пан Томаш.

— Бо в кожного чоловіка є свої таємниці, які він хоче забрати з собою на той світ. Та й родина дещо воліє тримати під замком.

— Звісно, звісно, — закивав пан маршалок. — Не думаю, що вашмосць ласий до чужих таємниць. Чи я щось не так зрозумів?

— Пан маршалок знає давню приказку, що про мертвих говорять aut bene, aut nihil?

— Хто ж її не знає!

— Однак що може бути важніше, ніж правда? Може, хтось і судить про ясновельможного криво, бо не знає правди. Я був би спокійніший, якби знав, що душа пана Гербурта теж спокійна. Але щось підказує мені, що се не так…

Маршалок довго мовчав, тільки лице його то рожевіло, то блідло, а тоді сказав тихо, нахилившись до мене:

— Я здогадувався, що вашмосць непростий чоловік. Певно, смерть ясновельможного сильно його вразила на додачу до раніших нещасть. Нехай пан пообіцяє, що ніколи не повторить сих слів ні мені, ні, боронь Боже, комусь іншому, бо сим наразить нас усіх на страшну небезпеку. Чи знає пан, що в нас бідніша шляхта несе за труною на похороні портрет небіжчика, намальований на блясі? Потім парсуна лишається в костелі. А шляхта високого роду наймає замість парсуни живого чоловіка. Тільки жива подоба не лишається в костелі, а йде собі куди хоче, отримавши добрі гроші. Пан мене розуміє? Може ходити собі, дивитися, слухати, але не говорити. Парсуна не говорить!

І пан Томаш вийшов з мого покоїку, не мовивши більше ні слова. Не скажу, щоб я не розумів, про що йдеться. Натомість пан маршалок навіть не пробував зрозуміти, що нагла смерть ясновельможного потребувала пояснень. Я не міг забути тих двох духів, що змагались за його прихильність, намагаючись кожен схилити на свій бік, а він так і не пристав до жодного берега. А на тому світі, як ми знаємо, вже нічого не можна змінити. Але…

Сокіл до сокола, ворон до ворона, кінь до коня — що в натурі довкола, те й між людьми заведено. Не те, щоб я противився такому порядку, визнаючи, що всі ми творіння Боже і Закон один для всіх. Сама думка про щось подібне викликала в мене страх. Але коли крука назвуть соколом, хіба не стрепенеться його серце від гордощів? Чи не стане він звисока дивитись на круків, з якими колись мирно споживав те, що лишилось після чужих кривавих гульбищ? Круки відвернуться від зрадника, а соколи не приймуть того, хто підбирав за ними маслаки. (АК: Йдеться тут не про принцип поділу на касти, а про те, що згодом Григорій Сковорода назве ідеєю «сродної» праці. Ян Щасний Гербурт вважав становий поділ справедливим за умови, що кожен почуватиметься добре і матиме всі необхідні привілеї для процвітання. Але в суспільстві це сприйняли тоді так, ніби орел спустився до круків і скомпрометував свій стан. А коли стали зрозумілі його справжні політичні амбіції (Гербурт мріяв стати семиградським володарем), це викликало ще більше обурення. Ян Щасний до самої смерті не здогадувався, що його виключили зі списків аристократії і повільно знищували.) Так і я лишився десь посередині, правда, не з власної волі, а з чужої забаганки. Ніби й для мого ж добра, але чи мені на благо — невідомо. Якби намовляли мене на щось лихе, богопротивне, безчесне — не піддався б. Бо знаю, що моє місце серед незаможних одиноких шляхтичів, їх усюди вистачає — що у нас, що тут. Та покійний ясновельможний наблизив мене до себе, хоч не міг назвати приятелем, бо його гніздо високе, а моє низьке, але ставився до мене як до рівного. Повідав мені таке, від чого світ перевернувся у моїй голові. Кожному би перевернувся, однак я не плескав язиком, поживши вже на світі стільки, щоб затямити: слово, як горобець