Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

стовбичили то тут, то там — чи не до самого неба п’ялися, мов жовтоярі превеликі свічі в цьому широченному храмі української вроди-природи.

Нічого того не бачив Михайлик, хіба що жовті квіти дроку, що скалками сонця мерехтіли попід ногами тарпана, бо ж хлопчина прагнув тільки вперед і вперед, тікаючи від незборимої спокуси ще не звіданого, але вже доступного, звабливо таємничого, гарячого жіночого єства.

Мчав за Михайликом і Козак Мамай на такому ж дикому коні, і дві пари вільних рукавів козацької одежі за його спиною метлялися, мов крила, і з коротенької зіньківки-люлечки летіли іскри, що ними раз у раз пострілював шипучий та тріскучий лубенський тютюнець.

Гнали й усі козаки, що лишили напризволяще бундючного пана, мчали шпарко, тріпочучи такими ж рукавами-крилами.

Линула з ними й ненька на вороному скакуні Мамаєвім, і в доброго коня були недовгі версти.

Не відставав од них і щирий Песик Ложка, що летів татарською стрілою на кривих і коротких ногах.

І, мчавши степом уперед і вперед, Козак Мамай подумував про ту тривогу, що знову обіймала Україну, про чергову війну, яка чигала вже десь там, у глибині степів.

Явдоха думала про сина, який, без тата зрісши, вступаючи оце в життя без отецького піклування, без батьківського лупцювання, не знав іще — де добре, а де зле, і оце зараз був, як видно, сам не свій тільки тому, що мислі його парубоцькі лишались десь там, коло тієї шльондри Роксолани.

А не дуже й цнотливі мислі парубка й справді-таки витали там.

Не знаючи, куди заніс шалений кінь обплутаного штаньми Пампушку, Михайлик турбувався: коли б не скоїлась яка халепа з тою малолітньою молодичкою, з Парасочкою, в цьому непривітному степу.

А пані Роксолана, Параска, лишившись на степу з челядниками й пахолками, без мужа, що його біс батька зна куди заніс замотаний у кармазинові штани ступак, пані вернулась на ту ж таки могилу, де дотлівала купа ладану.

Загадавши слугам, пані й сама взялась до заступа, і гуртом вони швиденько геть повідкидали все недогоріле пір’я, і вогнище знов закуріло так солодко, що Господь Бог мовив на небі до святого Петра:

— Ще й досі не ходив?

— Не ходив-таки, Господи.

— А знову ж пахтить?

— Пахтить.

— Як треба?

— Хвала тобі, Господи Боже!

— То ти, старий, сходи-таки… поглянь. Хто ж то хвалу таку пускає в небеса?

І старий Петро мусив-таки спуститися вниз.

Поглянув.

Записав.

І, з примхи долі, до переліку імен угодників Божих (чи, як те звалось у небесній канцелярії — з латинська, до номенклатури) потрапив не сам пан Купа, а його легковажна дружина, Параска Стародупська, котра, либонь, не дуже й тямила, як можна те високе становище використати задля власного хісна, і тільки тепер збагнула, що й чоловік бува на щось потрібен у хазяйстві.

А сам Демид Купа мчав іще на знавіснілому коні, якому світ закрили запорозькі шаровари.

Зацний пан уже й знесилів од усього того, що з ним сталось.

Він уже й не думав ні про що.

Єдина мисль, яка ще жевріла в свідомості обозного, була злостива думка про криваву мсту, про того проклятущого байдебуру, що так з нього посміявся.

«І чорт його приніс на мою голову…»

32

— Чорт мене приніс? — перепитав Козак Мамай, зненацька виникши на куцому тарпані невідь-звідки й наче підслухавши думки обозного. — Не чорт, а сто чортів! Стонадцять чортів! Сто кіп чортів! — і запитав: — Ти щось хотів мені сказати, пане Купо?

— Ні… нічого, — ледве промимрив той і замалим не впав, бо його кінь, почувши дух тарпана, дикого свого родича, шарахнув геть і зосліпу мало не шубовснув у якесь степове озерце. — Нічого я сказати не хотів!

— То прощавай.

І Мамай, торкнувши чоботом свого дикуна, хотів уже був повернути його вихилясту шию в той бік, куди лежала путь на місто Мирослав, коли Пампущин зашароварений коняга оступився в те степове озерце, аж бризки мулу розлетілись, але не втоп, бо сливе не було води.

Сліпий коняга бабрався в багнюці, а Пампушка, хоч і видів добре, вилізти з болота не міг, і здавалось йому, що вони вже тонуть, і обозний став просити Козака о поміч.

А коли Мамай, витягши його з конем на сухе, хотів був рушити далі, пан Купа сказав:

— Спасибі тобі, пане-брате, за твою поміч, за твою ласку, за твою…

— Покури й мені ладаном! Ну? Даєш на здогад, щоб я тебе зсадив з коня? То-то ж ти й чемний такий. Еге?

І наш Козак Мамай, роздерши на клапті шаровари пана Купи, визволив йому ноги з золотих стремен, звільнив од кармазинових пут і коняку його, що тут же чкурнув чимдуж світ заочі, немов сказився.

Пан полковий обозний — без штанів, у самих клаптях, що лишилися після черкески й жупана, — тупцяв на місці, розминаючи ноги й добуваючи сил, щоб рушити на пошуки валки, голубого ридвана й своєї безпутної жони.

Поглядаючи на череп’яний квітчастий баклаг з горілкою, що висів при поясі в Мамая, пан Купа зважився-таки попросити в нього бодай каламарчик горілки і вже й рота роззявив, але Мамай сказав:

— Ходи здоров! — і, своїм чортячим сміхом задзвенівши, знову раптом зник.

Немовби й не було його тут. Як лизень злизав Козака.

Ніби його, чортолупа анахтемського, самого чорти на бубон ухопили.

Оті самісінькі стонадцять кіп чортів, що носили його по всій Україні протягом незліченної рахуби років, оті сто копанок чортів, котрі носять його по нашій вільній землі й тепер, сьогодні, зараз, котрі носитимуть його між нами й завжди, невмираку-невмирайла, поки живі є ми, поки існує на світі славний український народ, його волелюбність, працьовитість, дотепність, гостре його слово, його пісні, прислів’я та казки, що з ними з віку в вік ми ростемо від ранніх дитячих літ, від перших життєвих вражень.

Пісні, приказки та казки!

В кожного народу — є свої.

Але багато й спільного в казках та прислів’ях народів, близьких і дальніх сусідів, у побрехеньках, анекдотах, у тих пригодах, що їх зазнаю́ть герої витворів гумору народного — в Болгарії, на Вкраїні, в Туреччині, в Хорватії, в Німеччині, в Литві, — і є сила-силенна народних анекдотів, записаних на Україні, де розповідається те ж саме, що і в анекдотах, наприклад, про татарського (узбецького, албанського, азербайджанського чи болгарського) дотепника ходжу (чи моллу) Насреддіна, хоч і невідомо вже — коли, хто, де, в кого та що саме запозичив і як звуть того моллу насправді, — чи, бува, не Козаком