Агата Крісті - Гра дзеркал

— …якщо це можна буде приховати від неї. Я згоден, про неї слід подбати насамперед…

Ще кілька фрагментів долетіли до її вух:

— …Справді дуже серйозно… не варто… це означало б узяти на себе надто велику відповідальність… можливо, нам треба звернутися до когось стороннього…

І нарешті міс Марпл почула, як Кристіан Гульбрандсен сказав:

— Тут стає холодно. Ходімо в дім.

Міс Марпл відійшла від вікна з розгубленим виразом обличчя. Те, що вона підслухала, було надто фрагментарним, аби ці фрагменти можна було стулити докупи, але воно підтверджувало туманні побоювання, які поступово опановували її і в обгрунтованості яких Рут Вен Райдок була абсолютно впевнена.

Хоч би що там було не так у Стоунігейтсі, воно, безперечно, стосувалося Кері Луїзи.

Ill

Під час вечері в той день панувала досить напружена атмосфера. І Гульбрандсен, і Льюїс були неуважні й занурені у власні думки. Волтер Хад був ще похмуріший, ніж звичайно, і чи не вперше Джіна й Стівс не мали чого сказати ані одне одному, ані всьому товариству, яке зібралося за столом. Розмову головним чином підтримував доктор Мейверік, який розпочав тривалу дискусію технічного характеру з містером Баумгартеном — одним із фахівців із гігієни праці.

Коли після вечері вони вийшли до зали, Кристіан Гульбрандсен майже відразу попросив вибачення. Він сказав, що повинен написати важливого листа.

— Якщо дозволиш мені, дорога Кері Луїзо, я зараз піду до своєї кімнати.

— Ти маєш там уce, що тобі треба? Джоллі?

— Так, так. Усе. Я просив друкарську машинку, і її вже там поставили. Міс Белвер була дуже доброю та уважною.

Він покинув Велику Залу, вийшовши у двері, які були зліва й виводили до головних сходів, а далі — до коридору, в кінці якого було помешкання, що складалося зі спальні та ванної кімнати.

Коли він вийшов, Кері Луїза запитала:

— Ти не йдеш сьогодні до театру Джіно?

Дівчина похитала головою. Вона перетнула залу й сіла біля вікна, з якого було видно під'їзну алею та подвір'я.

Стівен подивився на неї й підійшов до великого фортепіано. Він сів біля нього й, дуже легко торкаючись клавішів пальцями, заграв дивну й меланхолійну мелодію. Двоє фахівців із гігієни праці, доктор Баумгартен та містер Лейсі, а також доктор Мейверік побажали всім «на добраніч» і пішли. Волтер натиснув на вимикач настільної лампи, і з тріскотом половина світильників у залі погасла.

— Цей клятий вимикач ніколи не буває справний. Піду поставлю нову пробку.

Він вийшов із Зали, й Кері Луїза прошепотіла:

— Воллі так добре тямить у всіх цих електричних приладах. Пам'ятаєте, як він полагодив отой тостер?

— Здається, це було все, що він тут зробив, — сказала Мілдред Стріт. — Мамо, ти випила свій тонік?

Міс Белвер щиро визнала свою провину:

— Мушу признатися, я зовсім забула про нього сьогодні.

Вона підхопилася на ноги, пішла в їдальню й незабаром повернулася з невеличкою склянкою, на дні якої було трохи рожевої рідини.

Кері Луїза з легкою усмішкою простягла слухняну руку.

— Така бридка мікстура, й ніхто не дозволяє мені забути про неї, — сказала вона, скривившись.

А потім, досить несподівано, Льюїс Сероколд сказав:

— Ліпше тобі не пити це сьогодні, моя люба. Я не певен, що воно піде тобі на користь.

Спокійно, але з тією контрольованою енергією, яка завжди відчувалася в ньому, він узяв склянку з руки міс Белвер і поставив її на великий дубовий вельський буфет.

Міс Белвер гостро сказала:

— Я не можу погодитися з вами, містере Сероколд. Місіс Сероколд стало набагато краще, після того як…

Вона урвала свою мову і рвучко обернулася.

Парадні двері розчинилися навстіж, гойднувшись так, що аж зарипіли. Едгар Лоусон увійшов у велику напівтемну залу з виглядом театральної знаменитості, яка робить свій перший тріумфальний вихід на сцену.

Він вийшов на середину зали й став там у позу.

Вона була майже кумедною, але сміятися нікому не захотілося.

Едгар сказав театральним голосом:

— Ось ти де, мій вороже!

Промовляючи ці слова, він дивився на Льюїса Сероколда.

Містер Сероколд поглянув на нього з лагідним подивом.

— Що з вами, Едгаре, в чому річ?

— І ви запитуєте мене про це — ви! Ви знаєте в чому річ! Ви обманювали мене, ви шпигували за мною, ви змовилися з моїми ворогами проти мене.

Льюїс узяв його за pyку.

— Ну ж бо, ну ж бо, мій хлопче, не накручуйте себе. Розкажіть мені про все спокійно. Ходімо в мій кабінет.

Він провів його через залу й вивів у двері праворуч, що зачинилися за ними. Після цього пролунав ще один звук, гучний скрегіт ключа, обернутого в замку.

Міс Белвер подивилася на міс Марпл, одна й та сама думка виникла в їхніх мізках. Це не Льюїс Сероколд обернув ключ у замку.

Міс Белвер гостро сказала:

— У цього молодика щось розгвинтилося в голові, гадаю він небезпечний.

Мілдред промовила:

— Він дуже неврівноважений й абсолютно невдячний за все що ми тут для нього зробили. Ти повинна втрутитися, мамо.

З легким зітханням Кері Луїза прошепотіла:

— Нічого небезпечного в ньому немає. Він любить Льюїса. Він дуже любить його.

Міс Марпл подивилася на неї з цікавістю. У виразі обличчя Едгара, коли він подивився на Льюїса кілька хвилин тому, не було ніякої любові, там буле щось зовсім протилежне. Вона подумала, як уже думала раніше, чи Кері Луїза не умисне обертається спиною до peaльності.

Джіна сказала гостро:

— У нього щось було в кишені. В Едгара, я хочу сказати. Він крутив його в руці.

Стівен промурмотів, відірвавши пальці від клавішів:

— У фільмі там неодмінно був би револьвер.

Міс Марпл кахикнула.

— Фільми фільмами, — сказала вона тоном вибачення, — а я думаю, там і справді був револьвер.

Голоси за зачиненими дверима Льюїсового кабінету можна було ясно почути. Несподівано їх стало чути зовсім виразно. Едгар Лоусон кричав, тоді як голос Льюїса Сероколда залишався на своїх рівних, розважливих нотах.

— Брехня, брехня, брехня — все брехня! Ви — мій батько. Я ваш син. Ви позбавили мене своїх прав. Цей маєток належить мені. Ви ненавидите мене — ви хочете мене позбутися!

Почулися лагідні, заспокійливі слова Льюїса, а потім істеричний голос залунав ще гучніше. Він викрикував брудну лайку. Едгар, здавалося, швидко втрачав контроль над собою. Долинали окремі слова Льюїса: «заспокойтеся…», «прошу вас, заспокойтеся…», «ви ж знаєте, усе це неправда…» Але ті слова, здавалося, не тільки не втихомирювали, а, навпаки, ще більше розлючували знавіснілого молодика.

У залі панувала мовчанка, підсвідомо ніхто не хотів розтуляти рота,