Володимир Георгійович Сорокін - День опричника

Пані відчужено курить. Доївши юшку, прошу чашку кави по-турецьки, дістаю сигарети, закурюю. Викликаю наших на Дорозі: треба в курс справи ввійти. З’являється обличчя Потрохи. Переводжу мобіло на таємну розмову. Потроха швидко торохтить:

— Дванадцять трейлерів, «Висока мода», Шанхай-Тирана, зробили їм «малий тіп-тіріп», зупинили відразу ж після Воріт, на відстійник відрулили, а страхувальники вперлися — їм проплатили за старим ярликом, нову угоду вони партолити не хочуть, ми натисли через Палату, а начальник каже — в них із тими купцями свій інтерес, там мокра чолобитна, ми — знову до митників, а ті з ними в долі, старший закриває справу, дяк згорнувся, коротко кажучи — їх через дві години відпустять.

— Зрозумів, — замислююсь.

У таких справах гарним шахістом треба бути, далеко прораховувати. Не проста справа, але зрозуміла. Судячи з того, що дяк із Митного Приказу згорнувся, виходить, що в них коридор з поклоном, а угоду вони відразу ж після застави підновили. Значить, у казахів вони пройшли чисто. Зрозуміло: митники закрились, щоб на Західних Воротах посміхнутися. Другу угоду вони здадуть, проплатять по-білому, потім порвуть страховку, а західні дяки складуть акт про чотири години, потім крота сховають, чисту угоду підпишуть — і попливли дванадцять трейлерів із «Високою модою» до албанського міста Тирана. І знову митники над нами гору візьмуть.

Думаю. Чекає Потроха.

— Ось що, хлопче. Візьми сердечного, домовся з дяком про білу нараду, візьми на зустріч обсаленого піддячого й постав поруч своїх лікарів. Гнила угода є у вас?

— Звісно. А на котру зустріч призначати?

Дивлюсь на годинник:

— За півтори години.

— Зрозумів.

— І скажи дякові, що я маю.

— Зрозумів.

Прибираю мобіло. Гашу недопалок. Уже оголосили посадку.

Притуляю долоню до стола, дякую прозорому за обід, проходжу коридором ніжно-рожевим, акацією квітучою пахнучим, до літака. Невеликий він, але затишний — «Боїнг-іценді-797».

Написи скрізь китайською, ясна річ: хто «Боїнги» тепер будує, той і музику замовляє. Проходжу в салон першого класу, сідаю.

Першокласників, окрім мене, всього троє — старий китаєць із хлопчиком і та пані самотня. Лежать усі наші три газети: «Русь», «Коммерсантъ» і «Возрождение». Новини я всі знаю, а читати з паперу охоти нема.

Літак злітає.

Замовляю собі чай, замовляю кіно старе: «Смугастий рейс».

Я на справу коли лечу — завжди старе веселе кіно дивлюся, звичка така. Гарне кінце, веселе, хоч і радянське. Дивишся про те, як левів-тигрів на кораблі везуть, а вони з кліток вириваються й людей лякають, і думаєш — жили ж люди руські і тоді, за часів Смути Червоної. І не надто, скажемо, від нас відрізнялися. Хіба тільки тим, що майже всі безбожниками були.

Поглядаю, що інші дивляться: китайці — «Річкові заводі», ясна річ, а пані… о, цікаво… — «Велика Російська Стіна». Ніколи б не сказав із вигляду цієї пані, що полюбляє вона таке кіно. «Велика Російська Стіна»… Років із десять тому це знято великим нашим Федором Лисим на прізвисько Федя-З’їв-Ведмедя. Найважливіше кіно в історії Відродженої Росії. Про змову Посольського Приказу й Думи, про закладини Західної Стіни, про Государеву боротьбу, про перших опричних, про героїчних Валуя і Звєрога, що загинули тоді на дачі міністра-зрадника. Сама справа ввійшла до історії російської під назвою «Розпиляти й продати». А скільки галасу викликала ця фільма, скільки суперечок, скільки питань і відповідей! Скільки машин і пик побили через неї! Актор, який зіграв Государя, пішов після цього в монастир. Давненько, давненько цю фільму не переглядав. Але — напам’ять знаю, оскільки для нас, опричних, це щось на зразок навчального посібника.

Бачу, на бульці блакитній обличчя міністра закордонних справ і помічника його, голови Думи. Укладають вони на дачі міністра страшну угоду про розподіл Росії.

ГОЛОВА ДУМИ: Ну, владу ми візьмемо. Ну, а з Росією що робити, Сергію Івановичу?

МІНІСТР: Розпиляти й продати.

ГОЛОВА: Кому?

МІНІСТР: Схід — японцям, Сибір — китайцям, Краснодарський край — хохлам, Алтай — казахам, Псковську область — естонцям, Новгородську — білорусам. А вже серединку — собі залишимо. Усе готове, Борисе Петровичу. Людці-бо вже не тільки підібрані, а й розставлені. (Пауза багатозначна, свічка горить.) Завтра! Ну?

ГОЛОВА (озираючись): Щось лячно, Сергію Івановичу…

МІНІСТР (обнімає голову, гаряче дихаючи): Не боїсь, не боїсь! Разом зі мною Москвою заправляти будеш!

Га? Москвою (любострасно примружує очі): Вдумайся, рідний! Уся Москва в нас отут буде (показує пухку долоню)! Ну, підпишеш?

І тут-таки крупним планом — очі голови Думи. Забігали вони спершу лякливо, зацьковано, як у вовчари загнаного, а потім раптом у них злість прокинулась, у лють шалену переростаючи. І відразу ж — музика грізна насунулась, тінь пролягла коса, тривожна, фіранка від вітру нічного гойднулася, свічку задуло, собака загавкав. І в темряві стискаються кулаки в голови — спочатку від страху затремтівши, а потім — від злості й ненависті до держави Російської.

ГОЛОВА (скрегочучи зубами): Усе підпишу!

Гарний постановник Федя Лисий. Недарма відразу після фільми цієї Государ його головою Кіношної Палати поставив. Але ця пані… На вигляд вона із дворян. А для дворян ця фільма — як баранові ніж. Дивиться пані в бульку з фільмою, ніби й не бачить нічого. Неначе крізь бульку дивиться. Обличчя холодне, байдуже. Не вельми красиве, але породисте. Видно, що не в притулку Новослобідському зростала.

Не витримую:

— Пані, вам подобається ця фільма?

Повертає до мене пещене обличчя своє:

— Надзвичайно, пане опричнику.

Жоден м’яз обличчя не здригнеться. Спокійна, як змія:

— Ви питаєте зі службового обов’язку?

— Аж ніяк. Просто в цій фільмі багато крові.

— Ви гадаєте, що російські жінки бояться крові?

— Жінки взагалі бояться крові. А російські…

— Пане опричнику, дякуючи вам російські жінки давно звикли до крові. До малої й до великої.

Он як! Голими руками її не візьмеш.

— Можливо, але… мені здається, що є кіно більш приємне для жіночого ока. А в цій фільмі багато страждань.

— У всіх свої смаки, пане опричнику. Згадайте романс «Мне все равно — страждать иль наслаждаться»[14].

Якась вона надто пишномовна.

— Пробачте, але я спитав просто так.

— А я вам просто так і відповідаю, — вона відвертається, знову втуплюється в бульку холодним поглядом.

Заінтригувала. Знімаю її на мобілу, даю сигнал, щоб наша служба безпеки пробила пані цю. Відповідь приходить миттєво: Анастасія Петрівна Штейн-Сотська, донька думського дяка Сотського. Матір Божа! Це ж той самий дяк, що складав із головою Думи шкідницький план «Розпиляти й продати». Мене в ті роки бойові ще в опричнині не було, я тихо працював на