Анатолій Дністровий - Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років

— А ти? — здивувалася Лєна.

— А я однаково вранці вирушаю, — пояснив я. — З братами по зброї.

— Я не хочу, щоби ти мене кидав, — тихо сказала вона.

— Я теж не хочу, — запевнив я її. — Але тут така шняга, що нічого не вдієш. Шлях воїна, розумієш?

— Розумію, — сказала вона і зовсім замовкла.

19

Те, що ми носимо з собою глибоко в серці, ховаємо від протягів та дощів, ділимось ним лише з найближчими, всі ті голоси й відлуння, сторонні погляди, випадкові зустрічі, безнадійна розлука, радісні спогади, терпке забуття — все те перетікання небес над нами, опадання снігу поміж нас, жовтий місяць і згасаючі сонця, вода, яка тече між наших пальців, темрява, в якій ми губимось, — життя весь час знаходиться поруч із нами, не відстаючи ні на мить, весь час стоїть за спиною, дбайливо вистежуючи наші легкі зникомі постаті, кожної миті нагадуючи про себе, озиваючись до нас, намагаючись заспокоїти й підтримати, кладучи руку на плече в найважчу, в найбезнадійнішу мить, коли ми готові про все забути і від усього відмовитися. Перш за все — від власного життя. Ми дихаємо з ним одним повітрям, ми дивимося в одне небо, рухаємось одними вагонами, годуємо з рук тих самих вуличних псів, дякуємо за всі щедроти й дарунки тих самих духів і привидів, ми живемо з ним, цим нашим життям, одним життям. І помремо з ним однією смертю.

20

Дорога була безкінечна й ледь видима. З тяжким спорядженням на плечах, з потужними ліхтарями в руках, вони брели крізь сніг і пітьму, керуючись якимось внутрішнім відчуттям, котре гнало їх уперед, в сніги й тумани, крізь морок і завії, дорогою болю й перемог, шляхом великих мандрівників та першопрохідців, стежками справжніх, забутих усіма чоловіків, яким зовсім-зовсім немає чого втрачати.

А щоб напевне не збитися зі шляху, вони вирішили йти трамвайними коліями.

21

Вона довго не могла кінчити. Кеша старався як міг, проте від нього тут уже мало що залежало — Лєна гойдалася на ньому до ранку, сміялась і наспівувала тихі мелодії, доводила його до шалу й опускала на землю, а сама все ніяк не могла скінчити й заспокоїтися. Можливо, вона пересвяткувала, можливо, перевтомилась, але дух Різдва не давався їй, легко літаючи попід стелею, мов повітряний змій. Свято все не закінчувалось, і для них двох воно тривало цілу ніч і увесь довгий січневий ранок, аж доки вона не зосередилася на його блідій шкірі та вогняному волоссі, на його зелених переляканих очах, і тоді все сталось, як і мало статися, і вона знеможено впала на подушку поруч із ним.

«Це така дивна незбагненна річ: стосунки поміж чоловіком та жінкою, — думав Кеша, втомлено стоячи над ліжком і розглядаючи її голе тіло, — солодка, але разом із тим гірка, як турецький шоколад. Чи мав я рацію, нехтуючи цими стосунками? Чи не позбавляв я себе чогось важливого, того, що мало б формувати мене як людину, як особистість? Чи не маю я тепер почуватись обділено, не маючи за плечима цього болісного досвіду доторкання до жіночої шкіри, входження в жіноче тіло? Чи не спричинить ця раптова і така неминуча зустріч втрати мого внутрішнього осердя, деформування мого власного я? Адже, так чи інакше, після кожної ночі любові ми виносимо в своєму серці шалене відчуття наповненості й спустошеності, під’єднання до чужого дихання та серцебиття, до чогось значимого, що безпосередньо впливає на наші долі. Адже так чи інакше — небеса за вікном більше не горітимуть таким бузковим сяйвом, і голоси в коридорі не міститимуть у собі стільки туги й розпачу, і я вже ніколи не буду тим легковажним марнославним юнаком, котрий гадає, що можна прожити своє життя, не суміщаючи індивідуальне з колективним».

І, подумавши так, він раптом згадав про труби, котрі з вечора холонули під ліжком. Обережно дістав їх, одну по одній, дбайливо обклав ними Лєну, що міцно й солодко спала, і старанно накрив колючими готельними ковдрами. Спочатку однією, потім іншою.

Січень 2010

Ірена Карпа

Цукерки, фрукти і ковбаси

1. Чорний день

Коли ми були малі, я від початку була адекватною, а Галя тоді мало що торопала в житті. Було це пов’язано з тим, що вона молодша на шість років, чи більше з тим, що я відзначалася неймовірними здібностями, точно не скажу. Тільки от вірила вона геть усьому, що я їй впарювала. Був у нас один сакральний забобон — тема про чорний день. Її, цю тему, запровадила Наталя Петрівна на уроках художньої творчості. Чорний день стосувався як прямих речей, так і перевернутих. Тобто Наталя Петрівна на прикладній композиції про шматок якоїсь класної кольорової шкіри на об’ємну аплікацію могла сказати:

— Не ріж посередині! Економ, з краю ріж. Лиши матеріалу на чорний день.

Ще на чорний день міг лишатися добрий клей чи суперякісний розчинник, акварельні ленінградські фарби чи пензлики з білячих хвостиків. Останні в певний період стали диким дефіцитом — чорний день вже дихав нам в спину.

А ще чорний день, як і атомна війна, хоч був сам по собі жахливим явищем, використовувався й у педагогічно-іронічному контексті.

— Ша-ма-ла! — по складах зверталась на прізвище до мого однокашника Наталя Петрівна. — Ну шо ти чорний фон по сотому разу перекриваєш? Га? Бо не страшно,