Тетяна Пахомова - Я, ти і наш мальований і немальований Бог

Євреї-поліціянти під наглядом бундючного німаки прискіпливо й жорстоко проводили огляд майбутньої тяглової сили, щедро роздаючи своїм, але все-таки не своїм, стусани й побої. І жінок, і чоловіків, здебільшого підлітків, змушували роздягатися догола в одному приміщенні, хлопці були шоковані тим, що бачили, а в жінок текли останні вимучені сльози від такого приниження. «Хто пізнає наготу рідних своїх, той гріх вчинить великий…» Давид не піднімав очей і намагався дивитися в долівку. Мірочка механічно й байдуже з допомогою матері виконувала всі накази. Коли огляд-обшук було закінчено, усі опинилися на великих вантажівках. Шлях був чималий; у шпарини протягував весняною свіжістю прохолодний вітерець, несучи невідомі досі Давиду запахи густих мішаних лісів півночі Львівщини. Сіл по дорозі було мало, куди сягав погляд — поля, ліси, болота.

— Чому, чому на такій великій планеті не знайдеться клаптика землі для нас?.. — з болем спитав він у матері.

— Ми знайдемо його, обіцяю вам, — стиха відповіла Естер, міцно притискаючи до себе Мірочку. Надія на втечу починала в неї міцніти — малолюдна й лісиста місцина давала поживу для таких фантазій. Тільки… тільки права на помилку в неї нема; ціною може бути життя найдорожчих її людей… Терпіння і час… Час і терпіння…

У Кристинополі начальник колони отримав наказ про зміну маршруту — їх везли не відразу в Белжець, а спочатку на будівництво якоїсь важливої дороги неподалік. Через півгодини вантажівки опинилися між двома невеличкими селами — Корчином і Витковом. Густі сосново- дубові ліси гордовито височіли обабіч дороги, подекуди на проталинах виднілися фіолетові квіточки шафрану. Ближче до Виткова, на огородженому колючим дротом полі, стояли нашвидкоруч збиті бараки й одна пристойна утеплена хатина. Це і було нове місце дислокації підневільних євреїв-робітників Львова. Під окрики німецьких вартових і нестримний гавкіт вівчарок поповнення сходило з вантажівок і шикувалось у шеренги.

Підтягнутий офіцер середніх років, нервово постукуючи шкіряною нагайкою по хромованих халявках чобіт, неспішно проходився перед новоприбулими, розпинаючи кожного крижаним поглядом сталевих очей, — пан Шнітке мав дуже добру пам’ять на обличчя, особливо на ненависні йому єврейські лиця. Тітка Ельза по материній лінії одружилася з євреєм і тим фактом мало не зіпсувала йому військову кар’єру; довелося підчищати і біографію, і знищувати свідків, та відгомін на рівні пліток усе одно залишився, і коли його, майора Шнітке, призначили начальником будівництва страшенно важливої дороги, якою мають якнайшвидше піти танки прямісінько на схід, давши в підпорядкування єврейську робочу силу, то й, напевно, хотіли перевірити його на антиєврейську лояльність… Ні-і-і, він нікому не дасть жоднісінької, найдрібнішої підозри в єврейських симпатіях. Пан Шнітке нарешті закінчив огляд; на помах нагайки зі спритністю тренованого пса підбіг зсутулений постійним виявом покори перекладач. Офіцер говорив короткими й сухими, як постріли, фразами:

— Я майор Шнітке, начальник цього польового табору. Євреї — непотрібна й зайва світові нація. Ви маєте останній шанс дати йому користь — побудувати дорогу. Дорога дуже потрібна великій Німеччині.Тому будете працювати весь світловий день. Більший день — більше праці. За будь-який непослух — розстріл. За саботаж на роботі — розстріл. За спробу втечі — розстріл кожного десятого. Запитання є?..

Запитань не було. Нова важка реальність накрила чорною пеленою безвиході.

— Жінки — у третій і четвертий бараки, чоловіки — у шостий і сьомий. Розійдись!

Естер, міцно взявши Міру за долоньку, зайшла в барак. У його глибині на дощатих нарах вона розгледіла худючі згорблені силуети.

— Шалом… — промовила Естер і знесилено опустилася з Мірою на вільне місце.

Дівчинка покірно мовчала, замкнувши свою маленьку душу на сто печатей, і мати була тією єдиною ниточкою, що не пускала її у світ повного безумства; підсвідомо дівчинка тулилася до неї, не відходячи ні на крок. Так було в гетто… А що буде тут? Тривога невідомості після промови Шнітке проштрикнула серце Естер. Жінка механічно гладила Мірочку. Лахміття по сусідству заворушилось, і великі чорні очі з болем подивилися на них.

— Усе у вас буде добре… Помучитесь трохи. Але виживете. Ви і ваш хлопчик.

Естер обімліла: «Хлопчик? Звідки вона знає про Давида? Я ж ще нічого не казала…»

— Знаю… — наче читала думки жінка. — Я Гіта, циганка, так і знаю…

— Естер… а це моя донька Міріам, Міра, — познайомилася втішена почутим жінка.

— А ми були спочатку в Белжеці. Казали, що пекло не на землі. Брехали, воно є там, у Белжеці… Схопили цілий наш табір — і туди. Українці там є і поляки… Але найбільше мучать циган і євреїв.

— Як мучать?

— А так і мучать — живцем почали спалювати…

Естер охопила голову Мірочки, намагаючись затулити вуха, але та і так була далеко.

— Печі великі побудували, людей газом спочатку труять, а потім — туди, — із хрипом видихувала важку правду Гіта. — Оця дорога, видно, дуже їм потрібна, а так уже би наш попіл теж поніс вітер…

Залунали глухі металеві удари.

— І обід, і вечеря… Годують, як собаку поганий господар, двічі на день. Ходімо… — Циганка обмотала онучами розбиті ноги, поправила квітчасту хустку на чорному, посрібленому місцями волоссі, вийняла майже з’їджену дерев’яну ложку.

На більш-менш сухій від весняної багнюки місцині стояв великий чан.

Давид підійшов до своїх.

— Як ти, синку? — з болем спитала Естер.

— Та нічого, нормально. Люди кажуть, що робота дуже тяжка…

— Витримаємо, сину…

Величезна понура черга аж ніяк не була схожа на звичну чергу в кафе чи пиріжковій, а за настроєм радше нагадувала чергу для прощання з покійником. Та ще й із чана зовсім не було запаху їжі.

Давиду пригадалися такі вже далекі мирні дні, коли вдвох зі Збишеком вони йшли по Львову і за запахами з відчинених вікон угадували, яка тут сьогодні страва. Найкраще впізнавалася смажена картопля з переможним запахом золотавої цибулі. А як божественно пахла випічка з трояндовим джемом — сплутати ніжний солодкий запах не можна було ні з яким іншим; медову пелену на всю вулицю навішували медівники з корицею. Квасолевий суп, присмачений цибулею й салом, давав фору всім іншим. А найдовше Збишек стояв під тим вікном, звідки виходив запах його улюбленого бігосу — тушкованої квашеної капусти зі свинячими реберцями. А Давид — там, де апетитно пахла смажена риба… Невже це колись було насправді?

У простягнуті руки Давида хляпнулася бляшанка з теплою коричневою рідиною — на її поверхні не блищало жодного кружальця жиру, лише слабкий солодкаво-землистий запах видавав щось їстівне. Люди, незважаючи на голод, повільно заливали в ослаблені тіла цю бурду. Вона була тепла