Анджей Сапковський - Відьмак. Час Погорди

— Чи туди можна дістатися по суші? Це ж близенько.

— Можна. Є міст, який поєднує берег Затоки із островом. Ми його не бачимо, бо закривають дерева. Бачиш ті червоні дахи біля підніжжя гори? То палац Локсія. Туди веде міст. Тільки через Локсію можна дійти до шляху, що веде на верхні тераси…

— А там, де оті красиві галереї і містки? Й сади? Як воно тримається на скелі й не падає? Що воно за палац?

— Це, власне, і є Аретуза, про яку ти питала. Там славетна школа для молодих чародійок.

— Ах, — Цірі облизнула губи. — Значить, це там… Фабіо?

— Слухаю.

— Ти ж часом бачиш молодих чародійок, які вчаться у тій школі? У тій Аретузі?

Хлопець глянув на неї, явно здивований.

— Ні, ніколи! Ніхто їх не бачить! Їм не можна покидати острів і виходити до міста. А на терени школи нікому немає доступу. Навіть для бургграфа й бейліфа, якщо мають справу до чародійок, іти можуть тільки до Локсії. На найнижчий рівень.

— Я так і думала, — Цірі кивнула, задивившись на лискучі дахи Аретузи. — Це не школа, а в’язниця. На острові, на скелі, над прірвою. В’язниця, та й усе.

— Трохи так, — визнав Фабіо, подумавши. — Звідти непросто піти… Але ні, це не так, як у в’язниці. Адептки — це ж молоді дівчата. Їх треба стерегти…

— Від чого?

— Ну… — хлопець затикнувся. — Ти ж знаєш…

— Не знаю.

— Гммм… Думаю… Ох, Цірі, їх же ніхто не тримає у школі насильно. Вони самі хочуть…

— Ну, напевне, — Цірі змовницьки усміхнулася. — Хочуть — і сидять у тій своїй в’язниці. Якби не хотіли, то не дали б себе там закрити. Ніякого дива, досить вчасно дати драла. Ще до того, як там опиняться, бо після може виявитися непросто…

— Як це? Утікати? А куди б вони мали…

— Вони, — перебила вона, — певне, не мали б куди. Бідолашні. Фабіо? Де місто… Гірундум?

Хлопець глянув на неї, упійманий зненацька.

— Гірундум — це не місто, — сказав. — Це велика ферма. Є там сади, городи, що постачають овочі й фрукти усім містам навколо. Також є там ставки, у яких вирощують коропів й іншу рибу…

— Як далеко звідси до Гірундума? Й куди? Покажи мені.

— А навіщо це тобі знати?

— Покажи мені, прошу.

— Бачиш ту дорогу, що веде на захід? Там, де ті вози? Власне тим шляхом і їдуть до Гірундуму. Якихось п’ятнадцять миль, увесь час лісами.

— П’ятнадцять миль, — повторила Цірі. — Недалеко, якби мати хорошого коня… Дякую тобі, Фабіо.

— За що ти мені дякуєш?

— Неважливо. А тепер веди мене на ринок. Ти обіцяв.

— Ходімо.

Такої штовханини й гаму, як на ринку Горс Велену, Цірі не бачила ще ніде. Галасливий рибний базар, через який вони недавно проходили, у порівнянні із ринком справляв враження тихого храму. Плац був по-справжньому гігантським, й усе ж здавалося, що вони, щонайбільше, зуміють тільки здаля подивитися на нього, бо щоб дістатися на територію ярмарки не можна було й мріяти. Втім Фабіо сміливо вдерся у збитий натовп, тягнучи її за руку. Цірі одразу запаморочилася голова.

Торговки дерлися, покупці дерлися ще голосніше, погублені в штовханині діти вили й лементували. Бидло ревіло, вівці бекали, птаство квоктало й кудкудакало. Ґномські ремісники завзято валили молотками у якусь бляху, а коли припиняли ваління, щоб напитися, починали гидко лаятися. Із кількох точок торговища чулися флейти, гуслі та цимбали, мабуть, давали там виставу ваганти та музики. На додачу хтось невидимий у натовпі безустанно дув у мідяну сурму. І точно, музикою він не був.

Цірі відскочила з дороги свині, що, пронизливо кувікаючи, бігла підтюпцем, і наштовхнулася на клітки із курами. Коли її відштовхнули, наступила на щось, що було м’яким; м’яке занявчало. Вона відскочила, ледь розминувшись із копитами великого, смердючого, огидного бидла, що розштовхувало людей кудлатими боками.

— Що то було? — простогнала вона, вирівнюючись. — Фабіо?

— Верблюд. Не бійся.

— Я не боюся! Теж мені!

Роздивлялася із цікавістю. Глянула на роботу половинчиків, які на очах у публіки виробляли баклаги з козиної шкіри, позахоплювалася красивими ляльками, що ними торгувала у ятці пара напівельфів. Подивилася на вироби з малахіту і яспису, які виставив на продаж похмурий і буркотливий гном. Із інтересом і знанням справи обдивилася мечі в лавці зброяра. Поспостерігала за дівчатами, які плели кошики з лози, й дійшла висновку, що немає нічого гіршого, ніж праця.

Той, хто дув у сурму, перестав дути. Мабуть, його вбили.

— Що воно так смаковезно пахне?

— Пончики, — Фабіо помахав капшуком. — Хочеш з’їсти один?

— Хочу з’їсти два.

Торговець подав три пончики, прийняв п’ятак і видав чотири мідяки, з яких один переломив навпіл. Цірі, потроху набуваючи впевненості, приглядалася до операції ламання, жадібно поглинаючи перший пончик.

— Чи це звідси, — запитала, беручись за другий, — походить прислів’я «гроша ламаного не вартий»?

— Звідси, — Фабіо проковтнув свого пончика. Адже менших монет, ніж гріш, немає. Чи там, звідки ти походиш, півгрошей не вживають?

— Ні, — Цірі облизала пальці. — Там, звідки я походжу, уживали золотих дукатів. І крім того, все те ламання не мало сенсу й було непотрібне.

— Чому?

— Бо я маю бажання з’їсти третього пончика.

Наповнені сливовим повидлом пончики подіяли як чудодійний еліксир. У Цірі покращився настрій, а вируюча площа перестала лякати, навіть почала подобатися. Уже не дозволяла, аби Фабіо волік її за собою, сама потягнула його в найщільніший натовп, до місця, де хтось промовляв, залізши на зіставлену з бочок імпровізовану трибуну. Промовцем був підстаркуватий товстун. По голеній голові й бурим шатам Цірі розпізнала мандрівного жерця. Бачила вже таких, інколи провідували вони храм Мелітеле в Елландері. Мати Неннеке ніколи не говорила про них інакше, ніж «ці фанатичні дурні».

— Єдиний є закон на світі! — гарчав товстий жрець. — Закон божий! Уся природа закону тому кориться, уся земля і все, що на землі тій живе! А чари й магія закону тому противні! Тож прокляті чарівниці, й близько вже день гніву, коли вогонь із небес знищить їхній мерзотний острів! Упадуть тоді мури Локсії, Аретузи й Ґарштангу, за якими й збираються ці язичники, щоб обмислювати свої інтриги. Впадуть мури ці…

— І тре’ буде їх, псяча їх мати, заново ставити, — пробурмотів мулярський челядник в убабляному вапном кілті, що стояв поруч.

— Заклинаю вас, люди добрі й набожні, — верещав жрець, — не вірте чарівникам, не звертайтеся до них ані за порадою, ані із проханням! Не дайте звабити себе ані видом їхнім чарівним, ані мовою гладкою, бо