Богдан Вікторович Коломійчук - Небо над Віднем

Кілька років смалю ваші «Papierosy Lwowskie», — засміявся Шойман і, діставши з кишені портсигар, продемонстрував тому рівненький запашний ряд цигарок.

— Тут, на жаль, не можна, — трохи злякано нагадав Міллер.

— Звісно, я пам'ятаю, — сказав доктор, ховаючи портсигар до кишені, — над нами величезна газова куля. Одна іскорка, і нам усім кінець...

— Пропоную випити за гарне знайомство і цікаву бесіду, — мовив підприємець.

Чоловіки взяли нові повні бокали.

— Чи не пора знову до танцю? — запитав Шойман, почувши вступні акорди нового вальсу.

Міллер стенув плечима.

— Я не надто палкий танцюрист.

— Тоді, гадаю, ви не проти, щоб я запросив вашу чудову партнерку?

— Аж ніяк.

Доктор підморгнув співрозмовнику і рушив до Емми. Раптом він відчув, що ноги ледве слухаються, і довелося докласти чимало зусиль, щоб здійснити-таки свій задум. Після танцю стало зовсім зле. Шойман вже не міг стояти і тримався за стіну, щоб не розлягтися на долівці. Хтось підтримав його за лікоть.

— Здається, ви перебрали, пане докторе, — почувся збоку голос фотографа Заклетського.

— П-перебрав? — здивувався той, — та я т-тільки випив д-два бокали в-вина...

— Буває й таке, — відповів фотограф, — давайте я проведу вас до каюти. Пам'ятаєте, де вона?

— Звісно, я п-пам'ятаю де моя к-каюта! — розсердився Шойман і зробив спробу піти самостійно. Втім йому таки довелося скористатися підтримкою Флікса.

— Ось тут,— впевнено мовив доктор, зупинившись перед білими дверима з позолоченим номером «16», — д-далі я сам. Дякую!

Заклетський повернувся на палубу, а Шойман ввалився в каюту і одразу ж ліг на ліжко, вдихнувши приємний запах свіжої постільної білизни. Роздуми про те, як можна було сп'яніти від такої мізерної кількості рислінгу, доктор вирішив відкласти. Зрештою, мозок просто відмовлявся думати. Краще виспатись, як слід.

Шойман проспав, здавалось, не більш, як годину, коли відчув, що хтось тормосить його за плече. Доктор спробував відкрити очі, але це вдалося не одразу. Врешті, піднявши липкі повіки, він з жахом уздрів перед собою пані Танатович. Стрепенувшись, чоловік миттю відповз від неї якнайдалі, всівшись на подушку і підтягнувши під себе коліна.

— Чого вам? — запитав доктор, і голос його несподівано зірвався на фальцет.

Пані Танатович щось невиразно прошамкала і наблизилась до нього на крок. Шойман похолов від страху й огиди. Обличчя старої в світлі слабкого електричного ліхтарика, що висів у каюті, мало землянисто-зелений колір, як у мерця. На знекровлених вустах з'явилася піна, а очі хижо заблискотіли.

— Не наближайтесь! — панічно заволав доктор і виставив уперед обидві руки.

Раптом пані Танатович посміхнулась і почала знімати з себе свій старомодний жакет. Доктор вибалушив очі.

— Е ні, стара курво! Чого не буде, того не буде, — застеріг він.

Проте її жакет за хвилину впав на підлогу, а сухі скарючені пальці взялися розстібати гудзики на блузці. Цього вже Шойман витримати не міг. Він зіскочив з ліжка і спробував кинутись до виходу, проте ті ж самі пальці несподівано вчепилися йому в плечі. Стара спритно підскочила і всілася йому на шию. Очманілий Шойман метався по каюті, а пані Танатович хихотіла і викрикувала якісь дивні слова незрозумілою мовою.

Врешті, зрозумівши, що вона так заїздить його до смерті, чоловік з силою гримнув нею об стіну. Стара здавлено крикнула і сповзла по його спині на підлогу. Віддихавшись кілька хвилин, доктор схилився над її нерухомим тілом, намагаючись вловити в ньому ознаки життя. Проте дихання було відсутнє, пульс не відчувався, а колір обличчя пані Танатович став майже чорним.

Раптом Шойман зрозумів увесь жах свого становища. Всі бачили, як він добряче налиганий подався до своєї каюти. Тепер, коли тут знайдуть мертву стару, ніхто не повірить, що вона його домагалась, а доктор захищався. Швидше за все вирішать, що він помстився їй за образи в поїзді. Найгіршим було те, що доктор не встиг проспатися. Ноги все ще підгиналися, а в голові шуміло, і він ніяк не міг збагнути, що робити з тілом.

Нарешті в голові зародилася хоч якась думка. Шоймана спочатку кинуло від неї в холодний піт, але потім чоловік зрозумів, що нічого іншого не вигадає. Доведеться виконувати задумане...

Нахилившись над старою, доктор з відразою завдав тіло собі на плечі. Пані Танатович була легкою і кістястою, як висушена рибина, тому надмірних фізичних зусиль це йому не коштувало. Відчинивши двері каюти, чоловік вийшов у продовгатий коридор, що вів на палубу. В коридорі було одне-єдине вікно і, на щастя, ані душі довкола. Зібравшись духом, Шойман рушив до вікна і одним різким рухом його прочинив. З темної прірви за бортом на нього дихнув крижаний вітер і затріпотів спідницею пані Танатович. Доктор звівся навшпиньки і просунув тіло у вікно задницею вперед. Вітер вперто заштовхував стару назад на дирижабль, мовби відмовляючись допомагати злочинцеві. Після чималих зусиль Шойману врешті вдалося виштовхнути стару майже повністю, коли раптом сталося те, чого він аж ніяк не чекав. Руки пані Танатович ожили і міцно вхопили його за горлянку, а перед собою він побачив її перекошену від ненависті мармизу.

— Стара суко, ти жива! — закричав доктор, більше не дбаючи про те, що хтось їх помітить.

— Що ви там робите, чорт забирай?! — почувся голос капітана.

Він якраз обходив «Саубху», коли уздрів перед собою цю макабричну сцену. Шойман, відчуваючи, як очі вилазять йому на чоло, тепер вже робив тільки відчайдушні зусилля звільнитися. Він втягнув пані Танатович назад на судно і намагався відірвати від себе її несподівано сильні руки.

Що було далі, доктор не знав... Коли він вдруге розплющив очі, то помітив, що знову опинився у своїй каюті, на своєму ліжку. Над ним простягалася біло-блакитна стеля, а праворуч відчувалася чиясь присутність. Повернувши голову, доктор Шойман побачив Алекса Заклетського.

— Доброго ранку, докторе, — похмуро привітався той.

— Ранок? — здивовано перепитав Шойман.

З каютного вікна справді лилося сірувате світло.

— Ранок, — повторив фотограф.

— Отже, ми у Відні?

— Аж ніяк. Ми досі над Карпатами.

В голосі Заклетського відчувалась деяка ворожість.

— Чому ж ми досі над Карпатами? — обережно запитав Шойман.

— А ви хіба не знаєте? — криво усміхнувся фотограф, — через вас, докторе.

— Через мене?

— Спробуйте пригадати вчорашній вечір, а особливо ніч.

Спогади виринули з протверезілої пам'яті і змусили доктора застогнати, як від болю. Він згадав пані Танатович, згадав, як намагався