Урсула К. Ле Гуїн - Сказання Земномор'я

— Дивись, — сказала Анеб, несподівано зупиняючись, — дивись, Медрі, дивись!

Він стрепенувся, хоча давно вже переставляв ноги зовсім машинально і майже спав на ходу. Місячне світло його чарівного вогника померкло, немов потонувши в якомусь потужному, широко розлитому сяйві. Небо і земля в цьому сяйві здавалися однаково сірими, але попереду, в височині, майже в небесах, над легкою грядою хмар світилася червоним зубчаста вершина величезної гори.

— Ось вона! — вигукнула Анеб, вказуючи на цю вершину, і посміхнулася. А потім повільно і важко сповзла на землю і встала на коліна. Він теж опустився на коліна, намагаючись підтримати її, але вона вислизнула з його рук і лягла прямо в бруд. Він встиг лише підкласти руки їй під голову, щоб вона не захлинулася в калюжі. Руки і ноги Анеб судомило, зуби цокотіли. Він міцно притискав її до себе, намагаючись зігріти.

— Там жінки… — шепотіла вона. — Жінки Руки. Запитай про них. В селі. Але я все-таки побачила Гору!..

Вона спробувала знову сісти, але судоми не припинялися, позбавляючи її останніх сил. Вона почала задихатися. У червоному світлі, що лилося з вершини гори, фарбуючи весь східний край неба, він побачив, що на губах Анеб з'явилася рожева піна, а потім з куточка її рота потекла цівка крові. Вона ще намагалася пригорнутися до його грудей в останньому зусиллі, але більше не сказала ні слова і мовчки боролася зі смертю, боролася до останнього подиху, а червоне світло поступово меркло і незабаром згасло, змінившись сірим: хмари знову затягнули небо, приховавши від них і вершину гори, і схід сонця. Був уже пізній ранок, дощ лив щосили, коли Анеб в останній раз судорожно зітхнула і перестала дихати.

А молодий чоловік на ім'я Медрі сидів в багнюці, ніжно притискаючи до себе мертву жінку на ім'я Анеб, і плакав.

Якийсь чоловік, що вів на вуздечці мула, запряженого у важкий віз з дубовими дровами, набрів на них і допоміг їм дістатися до найближчого села, яка називалася Лісова Галявина. Але забрати з рук молодого чоловіка мертву жінку він так і не зумів. Юнак був дуже слабкий і весь тремтів, однак ні за що не віддавав свою сумну ношу, і візник дозволив йому сісти на краєчок воза. Він і тоді не випустив Анеб з рук. І весь довгий шлях до села Видра притискав її до грудей. Він лише сказав візникові: «Вона мене врятувала». І візник не став чіплятися до нього з питаннями.

— Вона мене врятувала, а я її врятувати не зумів! — люто вигукнув він і перед жителями гірського села, які зібралися навколо нього. Він як і раніше не випускав мертву дівчину з рук, немов сподіваючись хоча б так захистити її.

Помалу їм все ж вдалося переконати його, що одна з тутешніх жінок — це мати Анеб, і що він повинен віддати Анеб матері. Тільки тоді він нарешті зважився опустити мертву на землю, але ревниво стежив, щоб з нею поводилися шанобливо і ніжно, раз у раз пориваючись знову захищати її. Потім — видно, сили його зовсім вичерпалися — він досить покірно пішов за якоюсь жінкою, покірно надів запропонований йому сухий одяг і трохи поїв. А потім слухняно підійшов до сінника, з її допомогою ліг на нього і довго плакав від горя і втоми, поки не заснув.

Через день чи два у селі з'явилися люди, послані Ликом, і стали питати, чи не чув хто-небудь про двох безвісти зниклих людей — великого чарівника Геллука і супроводжуючого його молодого Шукача. Перелякані охоронці говорили, що цих двох, мабуть, поглинула сама земля. Але ніхто в селі ні слова не сказав їм про незнайомця, схованого у старої Мід в комірчині для яблук, чи про померлу дівчину. І стражники, послані Ликом, забралися ні з чим. Можливо, тому тамтешні жителі тепер називають своє село не Лісова Галявина, як раніше, а Притулок Видри.

Випробування, що випало на долю Видри, виявилося для нього надзвичайно тяжким, бо йому довелося протистояти великій магічній силі і майстерності справжнього чарівника. Втім, фізичні сили незабаром стали повертатися до нього, бо він був молодий і сильний, а ось його душа і розум видужували набагато повільніше. Він відчував, що втратив щось дуже важливе, ледве встигнувши це знайти, і втратив назавжди.

Він шукав Анеб всюди — серед своїх спогадів, серед тіней минулого, що знову і знову збиралися в його пораненій душі: розгром його рідного дому в Хавнорі; кам'яна темниця без вікон, Шукач, підвал неподалік від плавильні і павутина страшних сполучних заклять; «Прогулянки» з Ликом і «задушевні» бесіди з Геллуком; раби, вогонь плавильні, витки кам'яних сходів, що вели крізь отруйні випари і дим до верхнього приміщення вежі… Йому необхідно було згадати все це, знову пройти цим шляхом, здійснюючи свій пошук. Знову і знову він бачив, як стоїть у верхній кімнаті башти і дивиться на жінку, намагаючись зрозуміти її кинутий нишком швидкий погляд. Знову і знову він подумки проходив по тій вузькій долині, вкритій сухою травою, — проходив разом з нею, — прагнучи до жаданої мети чарівника Геллука. Знову і знову бачив він, як Геллук падає в прірву, як змикаються краї несподівано виниклої підземної печери. Він бачив освітлену червоним вершину гори і лице Анеб, її понівечене обличчя, яким вона так довірливо тулилася до його плеча, поки не померла. А він все намагався поговорити з нею, все питав, хто вона і як їм вдалося все це зробити, а вона не відповідала… Бо не могла.

Її мати, Айо, і сестра її матері, Мід, були мудрими жінками. Вони лікували Видру, як уміли: теплими масляними притираннями і масажем, цілющими травами і піснями. Вони охоче розмовляли з ним і завжди уважно слухали, коли він щось їм розповідав. Обидві навіть не сумнівалися, що юнак має величезну магічну силу. Він же наполегливо заперечував це.

— Я б нічого не зміг зробити без вашої дочки, — говорив він Айо.

— А що зробила вона? — м'яко питала Айо.

І він знову і знову розповідав — як умів:

— Ми з нею навіть знайомі не були. І все-таки вона відразу назвала мені своє Істинне ім'я. А я їй — своє. — Від спогадів про пережите у Видри часто перехоплювало горло, і він надовго замовкав. — Адже чари мене весь час змушували ходити разом з чарівником, бо я був пов'язаний з ним, але вона з власної волі стала ходити зі