Роберт Льюїс Стівенсон - Острів Скарбів

«Моржем», який настільки вже був просякнутий кров’ю та перевантажений золотом, що ледь не пішов на дно.

– Ех! – почувся захоплений зойк одного з наймолодших матросів. – От молодчага був той Флінт!

– Девіс[7] теж, кажуть люди, не хибив, – вів своє Сильвер. – Але з ним я ніколи не плавав. Спочатку в Інгленда, потім у Флінта, ось і вся моя служба. Тепер я вирушив у плавання, так би мовити, сам. В Інгленда я заробив дев’ятсот фунтів стерлінгів, а у Флінта дві тисячі. Непоганий капітал, як на простого матроса! І всі грошики я вклав у банк, нині вони дають чималенький відсоток – будьте певні!

– А куди поділися люди Інгленда?

– Не знаю.

– А Флінта?

– Більшість із них тут. Вони раді, що знайшли собі місце, бо дехто з них навіть жебракував. Старий П’ю, втративши зір, примудрився процвиндрити за рік дванадцять тисяч фунтів стерлінгів, наче якийсь лорд із парламенту.

– А що з ним сталося?

– Ну, бідолашний вже помер. Але останні два роки він голодував, хай йому грець, і жебрав, і крав, і навіть перерізав горлянки. І таки мало не здихав з голоду!

– Тож гроші не пішли йому на користь, – спокійно мовив молодий матрос.

– Дурням взагалі все не йде на користь, затям це! – скрикнув Сильвер. – Ані гроші, ані будь-що інше. Ти, хоч і молодий, але розумний як на свої літа. Я це одразу зрозумів, тільки-но побачив тебе. Тому я хочу поговорити з тобою як із чоловіком.

Уявіть собі мої відчуття, коли я почув, як цей закінчений мерзотник улещує іншого тими самими словами, які казав мені. Я ладен був вискочити з діжки й прибити його на місці. Не підозрюючи, що його підслуховують, Сильвер вів далі:

– І це звична історія для всіх джентльменів удачі! Дійсно, життя їхнє нелегке, вони постійно ризикують потрапити на шибеницю, але вони їдять і п’ють, як бійцівські півні перед бійкою, і після вдалого плавання мідяки в їхніх кишенях перетворюються на золоті монети. Утім, зазвичай усю виручку вони пропивають і процвиндрюють, а потім знову вирушають у море ні з чим. Я ж роблю по-іншому. Я вкладаю свої гроші частинами в різні банки, щоб уникнути підозр. Мені вже п’ятдесят. Коли повернусь із цього плавання, стану справжнім джентльменом і більше нікуди не поїду. Годі вже! Так, я жив непогано і не відмовляв собі ні в чому, спав на м’якому, їв досхочу, звісно, окрім того часу, який проводив у морі. А з чого я почав? Служив, так само як і ти, простим матросом.

– Хай так, – погодився матрос. – Але ваші заощадження тепер пропадуть? Ви ж не наважитеся повернутися до Бристоля після цього?

– А де ти думаєш зараз мої гроші? – глузливо поцікавився Сильвер.

– У Бристолі, у банках, – відповів співрозмовник.

– Лежали там, коли ми піднімали кітву. Але моя стара вже забрала їх звідти. «Підзорну Трубу» вона продала з усім начинням і виїхала, тепер чекає мене в домовленому місці. Я б сказав де, бо довіряю тобі, але це може збурити заздрість в інших.

– А своїй старій ви довіряєте?

– Джентльмени удачі зазвичай не дуже один одному довіряють. І в цьому є сенс, повір мені. Але обкрутити мене не так просто. Якби хтось із товаришів здумав обманути старого Джона, йому не довго лишилося б ходити по світу. Багато хто боявся П’ю, багато хто – Флінта, але сам Флінт трохи боявся мене. Боявся й пишався мною. Команда в нього була свавільна: сам диявол не наважився б іти з ними в море. Ти знаєш, я не хвалько якийсь там, я людина товариська, але коли я був підштурманом, усі пірати Флінта слухалися мене, наче вівці. Ти будеш у цілковитій безпеці на судні старого Джона.

– Ось що я вам скажу, – зізнався матрос. – Спочатку ваша пропозиція мені аж ніяк не подобалася, поки я з вами не поговорив. А тепер готовий ударити по руках.

– Ти славний хлопчина, ще й голову маєш, – відповів Сильвер, так сильно струснувши його руку, що аж діжка захиталася. – З тебе буде гарний джентльмен удачі.

Потроху до мене доходив зміст тих слів. Джентльменами удачі вони називали піратів, а маленька вистава, свідком якої я став мимоволі, була останнім актом вмовляння одного з чесних матросів, може, останнього чесного матроса з команди. Незабаром я мав можливість у тому переконатися. Сильвер тихенько свиснув, і до них підсів ще хтось.

– Дік сказав «згода», – повідомив йому Сильвер.

– Я так і знав, – почув я голос боцмана Ізраеля Гендса. – Він же не дурень, цей Дік. – Гендс трохи пожував тютюн, сплюнув і заговорив знову: – Ось що я хочу знати, Окосте. Скільки ще ми мусимо стояти на місці й чекати попутного вітру? Мені вже набрид капітан Смолетт. Він стоїть мені поперек горла, чорт забирай! Я хочу нарешті оселитися в його каюті, пити вино та їсти маринади.

– Ізраелю, – почав Сильвер, – ти завжди був трохи слабкий на голову. Але чути ж ти можеш – для цього в тебе є досить великі вуха. Так ось що я тобі скажу: ти спатимеш у кубрику і працюватимеш, слухатимешся у всьому і будеш тверезим доти, доки я не скажу. І ти мусиш слухатися мене, синку.

– Хіба я щось сказав проти? – пробурмотів боцман. – Я лишень питаю: коли? І по всьому!

– Коли? Чорт забирай! – гаркнув Сильвер. – Гаразд, якщо хочеш знати, я скажу. Це буде тоді, коли все буде готово. Ось коли! Капітан Смолетт – першокласний моряк і добре веде судно. У кого з них мапа, у сквайра чи у лікаря, і де вона зберігається, – я не знаю. І ти не знаєш. Тож треба, щоб сквайр і лікар відшукали скарби й допомогли нам зібрати їх на борту. Тоді й подивимося. Якби ж я був певен у вас – клятих голландцях, я б дав капітану Смолетту довести нас до половини зворотного шляху, і тільки тоді б почав діяти.

– Але ж ми всі теж моряки, хіба не так? – утрутився із запалом Дік.

– Матроси, ти хочеш сказати? – відсварився Сильвер. – Ми можемо тримати курс, але хто з нас вміє його правильно обчислювати? На це ніхто з вас не здатен. Коли б це залежало від мене, я дав би капітану Смолетту довести нас назад хоча б до пасату. Тоді б нам нічого було боятися – там ми вже не збилися б зі шляху, хоч і пили б прісну воду по ложці. Та я знаю, що ви за люди! Тому я порішу їх