Джонатан Свіфт - Мандри Ґуллівера

мене або ненароком придушать. Знаючи мою натуру досить добре, дівчинка побоювалася, що я буду смертельно ображений тим, що мене почнуть показувати за гроші, ніби якогось виродка, на втіху юрмі. «Батьки, – з болем мовила моя нянечка, – обіцяли віддати мені Грильдрига, але я бачу, що мрія моя ніколи не здійсниться. Торік на день народження вони подарували мені маленьке ягнятко, а коли я його виростила, воно пішло під ніж м’ясника…»

Я сприйняв новину зовсім не так близько до серця, як Глюмдалькліч. Віра в те, що одного чудового дня я поверну свою волю, ніколи не полишала мене. Поки що я був полоненим і не міг бути господарем власної долі. Що ж до ганебної долі бути іграшкою в чиїхось руках… Я й без того почувався чужинцем у цій країні та дивився на все по- філософськи. Навіть король Англії, якби опинився на моєму місці, змушений був би примиритись.

Уже наступного дня, за порадою сусіда, фермер повіз мене до міста, посадовивши у спеціальну дорожню скриню. Ще добре, що він узяв із собою доньку, мою нянечку. Дівчинка сиділа на коні позаду батька і міцно тримала скриню в руках. Скриня була прямокутна, закрита зусібіч, і лише збоку в ній були маленькі дверцята для входу і два невеликі отвори замість вікон – для того щоб надходило свіже повітря. Глюмдалькліч дбала про мене: вона поклала на дно скрині стьобану лялькову ковдру, на яку я міг би сісти або лягти.

Ця поїздка страшенно мене втомила, хоча й тривала лише півгодини. Дорога була вибоїстою, кожен крок коня, що біг клусом, дорівнював приблизно сорока футам. Я почувався ніби в зачиненій каюті корабля, що потрапив у надзвичайно сильний шторм, коли хвиля то підносить судно до неба, то кидає його в безодню. Весь переїзд дорівнював шляху між Лондоном і Сент-Олбансом. Фермер зійшов з коня біля готелю, у якому звичайно зупинявся, приїжджаючи в місто, і, порадившись із його власником, вирішив показувати мене не на ярмарку, а просто тут. Він найняв грультруда, тобто оповісника, який мусив повідомити містян, ринкових торговців і селян, що в готелі за невелику платню можна буде побачити незвичайне створіння, дуже схоже на людину, але завбільшки як сплекнок, воно годне вимовляти слова і виробляти найрізноманітніші кумедні штуки.

Подивитися виставу схотіло чимало. Мене поставили на столі в найбільшій кімнаті, моя нянечка влаштувалась на табуреті поруч, щоб охороняти мене і керувати моїм «виступом». Хазяїн закладу, щоб уникнути тисняви, пропускав до приміщення не більше від тридцяти чоловік за раз, і всі вони мусили зберігати цілковиту тишу.

За командою Глюмдалькліч я бадьоро крокував назад і вперед столом; дівчинка ставила мені прості запитання – я слухняно відповідав, намагаючись говорити якомога голосніше. Я звертався до публіки, вітаючись, знімав капелюха та вклонявся, ніби паяцик, потім запрошував усіх знову зустрітися зі мною… І як же це було нестерпно! Я брав наперсток, наповнений вином, і пив за здоров’я гостей, хапав ножа і, зробивши розлючене обличчя, зображував із себе корсара, дівчинка простягала мені соломинку – тієї самої миті я ставав гвардійцем зі списом навпереваги.

Того дня мене показували глядачам не менше ніж дванадцять разів, і наприкінці вистави мені це все так обридло, що я благав про помилування. За ґанком глядачі розповідали про мене такі дива, що люд брав готель приступом. Фермер, розуміючи, що натрапив на золоту жилу, всіляко оберігав мене від натовпу. Він нікому не дозволяв наближатися або торкатися мене, крім своєї доньки. Утім, якийсь бешкетник школяр примудрився кинути в мене горіхом завбільшки з наш гарбуз. На щастя, хлопчина схибив, в іншому разі мою голову розтрощило б. Я не без задоволення спостерігав, як обурені глядачі у три вирви виштовхали хулігана з готелю.

У місті оголосили, що наступну виставу призначено на найближчий базарний день. Щойно ми повернулися додому, мій хазяїн узявся за виготовлення зручнішого похідного житла для мене. Перший переїзд і дебют як заморського дива довели мене до цілковитого виснаження. Я ледве тримався на ногах, і мені знадобились аж три дні, щоб поновити сили. Але й між «гастролями» я не знав ані хвилини спокою. Шляхта з усієї округи, почувши про мене, постійно відвідували ферму, щоб поглянути на дивовижне створіння. Майже щодня прибували близько півсотні панів із дружинами, дітьми і підстаркуватими родичами. Фермер і з цього мав неабиякий зиск – він пускав на виставу одну родину, а платню брав як за повну глядачів залу. Протягом кількох тижнів я не мав відпочинку, крім дня, коли мій хазяїн вирішував перепочити.

Незабаром йому спало на думку об’їхати зі мною великі міста королівства. Приготувавши все необхідне для далекої подорожі й віддавши розпорядження по господарству, фермер попрощався з дружиною та дітьми і сімнадцятого серпня тисяча сімсот третього року – тобто приблизно за два місяці після моєї появи в його будинку – ми вирушили до столиці, розташованої в трьох тисячах миль від ферми.

Господар посадовив дочку позаду себе, а Глюмдалькліч тримала на колінах дорожню скриню, пристебнуту до її пояса ланцюгом. У скрині перебувала моя персона, яку оберігали немов коштовний самородок; дівчинка оббила стіни мого будиночка найм’якішою тканиною, а підлогу застелила повністю, поставила мені ліжечко, забезпечила білизною та всім потрібним для далекої мандрівки. Нас супроводжував лишень один робітник, який віз на міцному коні багаж.

Фермер улаштовував вистави в усіх містах, які були на нашому шляху. Він користувався з будь-якої нагоди заробити – траплялося, ми повертали на сто миль від шляху до якого-небудь багатого маєтку. Тому рухалися ми повільно, долаючи за день не більше ніж сто п’ятдесят миль. Оберігаючи мене, добра Глюмдалькліч хитрувала: вона казала батькові, що дуже втомлюється від їзди верхи. Дівчинка часто видобувала мене зі скрині, щоб я міг подихати свіжим повітрям і глянути на навколишній світ. При цьому вона не випускала мене з рук, побоюючись випадковостей. Нам довелось переправлятися через півдюжини річок, у десятки разів глибші та ширші за Ніл або Ґанґ, я не пригадую в тих краях ручаїв на зразок нашої Темзи.

Двадцять шостого жовтня ми прибули до столиці королівства велетнів, званої Лорбрульгруд, тобто «Гордість Усесвіту». Фермер зупинився в готелі на головній вулиці неподалік королівського палацу. Цього разу було розвішано афіші з точним описом моєї особи й моїх талантів. Хазяїн винайняв велику залу та встановив у ній стіл заввишки три фути, огороджений ґраткою, щоб убезпечити мене від падіння. Такою була моя нова сцена, а все інше відбувалося як зазвичай.

Успіх супроводжував мене й у столиці. Усім на втіху, щодня ми влаштовували до десяти вистав. Тепер я вже досить добре розмовляв мовою велетнів, і наші з Глюмдалькліч бесіди чимраз ускладнювалися. Крім того, я опанував абетку і демонстрував захопленій публіці вміння читати нескладні тексти. Усіма цими успіхами я був зобов’язаний моїй нянечці, яка займалася зі мною по дорозі. Абетки й читання Глюмдалькліч навчила мене за коротким катехізисом для дівчаток – і тепер я був доволі обізнаний із засадами релігії королівства Бробдингнег.

Розділ 3

Що більший прибуток одержував мій хазяїн, то ненаситнішим ставав. Щоденні виснажливі виступи протягом кількох тижнів помітно підірвали моє здоров’я.

Я стрімко втрачав апетит, шлунок бунтував, і незабаром я став скидатися на ходячий скелет. Помітивши