Fill - Серенада Ваяланда, Fill

Королева, помітивши, як Амілія ненадовго зупинилася, задумалася, а потім несподівано посміхнулася, ніби згадала щось цікаве.

— Ах, я забула тебе запитати... — почала вона, при цьому погляд став значно уважнішим. — Ти ж на балу була з Торіном Сальнором. Це мене дуже зацікавило. Я помітила, як ви чудово проводили час разом. Щось сталося після балу, Аміліє? — запитала вона, злегка нахилившись вперед, і її очі яскраво загорілися від цікавості.

Амілія відчула, як на її обличчі змінилася виразність. Вона розуміла, що королева цілком здогадується про всі тонкощі, і тому намагається тримати ситуацію під контролем. Вона постаралася не видавати своїх емоцій і зберегти спокій.

— Що ж, ваша величносте... — вона замислилася на мить, підбираючи слова. — Нічого особливого, просто кілька танців, розмови, як завжди з Торіном. Нічого, що варте вашої уваги.

Королева посміхнулася ще ширше, наче відчуваючи, що Амілія щось приховує.

— О, я не думаю, що все так просто, — сказала вона, легко сміючись. — Торін — Хлопчак, котрий не залишить байдужою жодну даму. І ти, як я помітила, не є винятком. Ти ж не відмовилася від його компанії, навіть коли могли б вибрати когось іншого. Він дуже цікава постать, і мені цікаво, як же продовжилася ваша зустріч.

Амілія не могла стримати легкий погляд вбік. Їй важко було говорити про це відкрито, навіть якщо королева ставила питання з таким проникливим зацікавленням.

— Що я можу сказати... — вона трохи знизала плечима, мовляв, немає нічого дивного. — Ми танцювали, розмовляли... Я мала гарний час. І це все. Нічого більше.

Королева лукаво підняла брову.

— Не вірю, що тільки танці і розмови, Аміліє. Торін не та людина, що дозволяє все залишати без змін. Він чудовий співрозмовник, але ще краще веде справи, коли йдеться про серце.

Амілія відчула, як її серце трішки прискорилося. Вона не очікувала такого прямого натяку від королеви. Ще більше здивувала її відвертість і цікавість цієї розмови.

— Ви перебільшуєте, ваша величносте, — посміхнулася вона, хоча в її голосі звучала ледь помітна нервозність. — Все залишилося на рівні ввічливості і старої дружби. Нічого більше.

Королева вивчала її реакцію, як досвідчений психолог, з її легкою посмішкою, але з ясним відчуттям, що Амілія знову не сказала всієї правди.

— Можливо, але я відчуваю, що ти в тому ж змісті ще не зовсім відкрилася. Все з часом стане на свої місця, не поспішай.

Амілія не відповіла на це. Вона розуміла, що не має сенсу заперечувати — королева все одно зрозуміє більше, ніж вона сама хотіла б. Але, зрештою, Амілія лише подякувала за слова, намагаючись не показувати надмірної емоційності.

Вони замовкли, і наступна хвиля тиші знову накрила кімнату.

Королева, зрозумівши, що далі більше розпитувати про це немає сенсу, знову повернулася до справ, які чекали на неї. Її обличчя набуло серйозного виразу, коли вона звернула увагу на документи, що лежали перед нею на столі.

— Ну, що ж, — сказала вона, злегка посміхнувшись, — повернемося до роботи, адже є й інші питання, які треба вирішити.

Амілія, хоч і відчула полегшення, але не могла повністю розслабитися. Вона теж взялася за папери, але думки про бал і про Торіна не покидали її. Проте вона стримувала себе і зосереджувалася на тому, що мало бути важливіше в цей момент.

— Я так розумію, що на сьогоднішній день ми маємо завершити цю справу, — сказала вона, схиляючись до столу. — Що в нас на порядку денному, ваша величносте?

Королева кивнула і, глянувши на годинник, відповіла:

— Маємо ще деякі важливі справи, але я вірю, що сьогодні зможемо завершити все, що запланували. Як тільки закінчимо, можеш повернутися до своїх обов’язків.

Вони знову занурилися в роботу, і хоча напруга в повітрі залишалася, обидві зрозуміли, що є більш важливіші питання, на яких зараз потрібно зосередитися. Кожна з них працювала мовчки, занурена в справи, і розмова між ними стихла, залишивши позаду всі непотрібні натяки.

Доробивши роботу, Амілія взяла документацію, щоб занести її в магістрат. Проходячи коридорами палацу, вона вирішила скоротити шлях, пройшовши через велику залу. Кроки відлунювали в тиші, коли вона наблизилася до сходів, що вели вниз. Уже майже взявшись за перила, вона почала спускатися, як раптом почула голоси.

Це була розмова двох чоловіків. Спочатку слова лунали нечітко, але з часом Амілія розрізнила їхній зміст. Один із чоловіків, з глухим, але виразним голосом, звертався до іншого:

— Я впевнений, що радість людей на нещодавньому балу була геть не щира. Ніхто не буде так зустрічати тих, кого кілька років тому вигнали, прозвавши злочинцями.

Другий відповів коротким сміхом, але в його тоні не було ані радості, ані іронії, лише холодна байдужість.

— Бо всі ви і є злочинцями, — подумала Амілія, раптом збагнувши, хто ці двоє. Вона застигла на місці, і її серце пропустило кілька ударів. Вона точно знала, хто це: Капітан і Віце-Капітан вбивць драконів.

Другий лише холодно кивнув, не виказуючи ані емоцій, а перший, продовжуючи розмову, сказав:

— Я пам'ятаю пику того мертвого Імператора. Що ще зовсім нещодавно, три роки тому, наговорив про мене перед всіма в цій самій залі.

Другий лише хитнувся і, не змінивши тону, холодно відповів:

— Хто що заслужив, те і отримує.

Після цих слів він попрямував до виходу, а перший злегка посміхнувся, продовжуючи:

— Ти, як завжди, холодний, Астель.

Вони обидва вийшли з зали, залишаючи Амілію наодинці з думками. Вона стояла в тіні сходів, її розум намацував усі деталі цієї розмови, але більша частина залишалася непоясненою, поки вона не могла дізнатися більше.

Не маючи часу на безкорисні думки, Амілія швидко зібралася і попрямувала вниз по сходах, в магістрат. Чітко налаштувавши себе на наступну задачу, вона не дозволяла своїм думкам блукати далеко від роботи, хоча в глибині її свідомості розмова, яку вона почула, залишала чимало запитань без відповідей.