Fill - Серенада Ваяланда, Fill

Розділ 12

Амілія увійшла до магістрату, і одразу ж відчула знайомий запах старих документів і воску. Величезні стіни були вкриті полицями, заповненими паперами, що, здавалося, могли б переповнити ціле місто. На кількох столах були розкладені різноманітні контракти, угоди та інші офіційні документи, що чекали на підпис.

Вона підійшла до столу, за яким сидів старий чиновник, який працював тут ще з часів її батьків. Його погляд був зазвичай суворим, але Амілія знала, що він завжди робить свою роботу з великою відповідальністю.

– Леді Мотбайн, що приносить вас до нас цього разу? – спитав він, коли побачив її.

– Ось ці документи, – сказала вона, передаючи йому пачку паперів. – Їх треба швидко зареєструвати і передати для подальшої обробки.

Чиновник не став розпитувати. Він забрав документи, злегка нахилив голову, і почав ознайомлюватися з ними. Амілія зацікавлено спостерігала за його рухами, поки він не підняв очі на неї.

– Ви дійсно багато працюєте, Леді Мотбайн, – зазначив він. – Мабуть, цього тижня вже не буде часу на відпочинок?

Амілія посміхнулася злегка, але відповідь дала коротку:

– Відпочинок – це розкіш, якої немає в мене зараз.

Вона почала знову оглядати кімнату, її думки ненавмисно знову повернулися до розмови, яку вона почула в залі. Ті два чоловіки, які обговорювали минуле Імперії, залишилися в її голові як неприязні фігури, пов'язані з темними сторінками її країни. Вона не могла зрозуміти, чому так важливо для них згадувати старі образи, замість того щоб рухатися вперед.

Чиновник, помітивши її відсутність уваги, підняв брову:

– Леді, я тут завершив вашу справу. Документи передано в реєстрацію. Вам потрібно буде підписати кілька документів завтра, якщо вони будуть готові.

Амілія подякувала йому, взяла документи і рушила з приміщення магістрату. Хоча вона не була особливо вражена їхньою бюрократичною роботою, було ясно, що цей день ще не закінчиться швидко. В її голові роєм крутилися питання, на які вона не могла знайти відповіді.

– Що ж, ще один день, – тихо пробурмотіла вона, вирушаючи на наступну зустріч.

Амілія вийшла з магістрату, важко зітхнувши. Вулиці столиці вже були заповнені людьми, кожен поспішав до своїх справ. Хоча місто кипіло життям, вона відчувала себе віддаленою, немов у своєму власному світі, де не було місця для метушні навколо.

Вона подивилася на годинник. До наступної зустрічі залишалося кілька годин, і вона вирішила, що найкраще просто прогулятися, щоб трохи відволіктися від думок про роботу. Вона вирушила в бік парку, де зазвичай відпочивала в моменти спокою, або коли хотіла знайти відповіді на питання, що її хвилювали.

Погода була чудова, і навіть столичний шум здавався далекою фоновою мелодією. Вона ступала по доріжках, подумки перебираючи події останніх днів. Вчорашній бал, зустріч з Торіном, неспокійний розмова з братом... І ще ті двоє незнайомців у залі. Амілія не могла забути їхніх слів. Що їм було потрібно? І чому їхні розмови звучали так... загрозливо?

Вона занурилася в свої думки, а коли погляд упав на одну зі статуй у парку, її очі мимоволі відволіклися від внутрішніх роздумів. Це був статуя воїна з мечем, якого дуже давно поставили на честь стародавніх героїв. Від цієї статуї, що вже кілька десятиліть стояла в парку, немов йшло холодне відчуття, що нещодавно було знову вирізьблено її обличчя.

"Герої... або ті, хто вважається героями", – подумала Амілія. Вона, як і всі інші, чула легенди про відважних людей, що колись рятували світ. Але зараз героїня, якою була вона, прагнула іншого. Вона прагнула знати, хто з них насправді правий, а хто – просто утікачі від справжнього героїзму.

І тут вона почула знайомий голос:

– Леді Мотбайн, візьмете перерву? Ви вже майже як тінь цього парку.

Амілія повільно обернулася і побачила Торіна, який з'явився на доріжці саду, майже не видаючи своєї присутності. В його погляді не було нічого настирного, лише легка усмішка і зацікавленість.

– Торін! – сказала вона, піднімаючи брови. – Чим завинила, щоб мати честь зустрітися з вами сьогодні в такому місці?

– Я й сам не знаю, чому тут, – посміхнувся він. – Просто хотілося трохи прогулятися, і знайшов вас на дорозі.

Амілія трохи здивовано подивилася на нього. Здавалось, він ніколи не проявляв такої ініціативи без причини. Зі своєї сторони, Торін завжди виглядав як людина, яка не буде даремно тратити час, особливо в моменти, коли він міг бути зайнятий іншими справами. Проте зараз він стояв перед нею, наче це було єдине, що справді мало для нього значення.

– Ти часто ходиш по парку? – запитала вона, намагаючись трохи відвернути його увагу від розмови про її нинішнє заняття.

– Раніше часто. Але, здається, після того балу, цей парк став для мене особливо цікавим місцем, – відповів він злегка хитро. – Ти знаєш, що багато людей в столиці почали згадувати твоє ім’я після того заходу.

Амілія помітно знизала плечима. Вона була готова до цього. Бал, її присутність там, усі погляди, всі розмови, все це було знайоме їй. Втім, вона не мала часу переживати через це.

– Ну, це просто ще одна сторінка з книги, – сказала вона з легким усміхом. – Але ти правий. Більшість не знає, чому я там була. І тому, мабуть, цікаво.

Торін тихо сміявся, похитуючи головою:

– Так, звісно. Але інколи цікавість не завжди буває безпечна.

Амілія помітно згадала про їхню попередню розмову. Це звучало не просто так. Слова Торіна містили щось більше, що вона, можливо, не розуміла, але відчувала.

– Може, ти й правий, – сказала вона, вирішивши, що знову треба зробити паузу в розмові.

Вона важко зітхнула, і разом із Торіном, продовжила прогулюватися парком. Щось у цій зустрічі дійсно було важливе, але що саме – вона ще не могла зрозуміти.

Амілія й Торін продовжували прогулянку по парку, поки Торін не заговорив знову, наче обдумуючи щось важливе:

— Я, власне, теж прямував до королівської резиденції, — сказав він, мимохідь глянувши на неї. — Але до зустрічі ще чимало часу, тож вирішив трохи прогулятися. І, як бачиш, не дарма.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍