Salamander - Темні нащадки, Salamander

Аурелія і Лукас обережно зайшли до будинку, оглядаючись довкола. Усередині було затишно і тепло, хоча все виглядало старомодно. Невеликий камін горів у кутку, освітлюючи кімнату м'яким, золотистим світлом. На полицях стояли книги в шкіряних обкладинках, старі годинники, і якісь дивні амулети, схожі на магічні предмети. На стіні висіли картини з пейзажами, які нагадували стародавній світ, про який розповідала Аурелія.

Дерев'яна підлога трохи поскрипувала під їхніми ногами, а запах свіжозавареного чаю наповнював кімнату. Великий стіл посередині був заставлений різними предметами: старими картами, свічками, і маленькими фігурками, вирізаними з дерева. Усе тут здавалося таким, наче цей будинок був частиною іншої епохи.

Жінка жестом запросила їх сісти біля столу. Її погляд затримався на Аурелії.

- Зніми свій капюшон, дитя, - лагідно сказала вона, і її голос здавався сповненим знання. - Я знаю, хто ти.

Аурелія застигла, поглянувши на Лукаса. Її серце забилося швидше, але вона повільно потягнулася до капюшона, оголюючи своє обличчя і вже знайомі ельфійські вуха.

- Ти не повинна ховатися тут, - продовжила жінка, дивлячись на неї з теплом, але також із тінню поваги в очах. - Ми знали, що ти прийдеш.

- Ви знали? - здивовано перепитала Аурелія, її голос тремтів від напруги.

- Так, - кивнула жінка. - Мій чоловік давно говорив, що цей день настане. Він скоро повернеться і розповість усе, що ви хочете знати.

Вона взяла невеличкий чайник і налила гарячий чай у дві чашки, поставивши їх перед ними.

- Почувайтеся як вдома, - лагідно додала вона і сіла навпроти них, її очі все ще випромінювали якусь невидиму мудрість і спокій.
Аурелія взяла чашку в руки, відчуваючи тепло, що повільно зігрівало її пальці. Вона вдихнула аромат чаю, але напруга не залишала її. Лукас теж узяв свою чашку, але його допитливий погляд був спрямований на жінку.

— А як вас звати? — запитав він, намагаючись приховати свою недовіру.

Жінка посміхнулася, відставляючи чайник убік.

— Мене звати Еліра, — відповіла вона, її голос був спокійним, як весняний струмок.

Аурелія поставила чашку на стіл і нахилилася вперед.

— Еліро, звідки ви знаєте про фейрі? — запитала вона з помітною тривогою в голосі.

Жінка зустріла її погляд, і в її очах з’явилася тінь давніх спогадів.

— Я знаю про ваш світ більше, ніж ти можеш собі уявити, — м’яко сказала вона. — Мій рід багато поколінь вивчав фейрі, магію, що проникає в наш світ, і тонку межу, яка розділяє наші світи.

Еліра зупинилася, вдивляючись у обличчя Аурелії.

— Коли я була ще дитиною, моя бабуся розповідала історії про ваш народ, про королівство і силу, що ховається за стіною. Я навіть бачила деяких із вас, хоч і недовго. Але вперше за все моє життя один із фейрі прийшов сюди сам.

Аурелія відчула, як її серце стислося.

— Ви знали, що я прийду? — тихо запитала вона.

— Так, — відповіла Еліра. — Я знала, що ти прийдеш, але не знала, з якою метою.

Двері відчинилися, і в будинок увійшов чоловік середніх років. Його постать була стрункою, але міцною, ніби він звик до важкої праці. Його шкіра була трохи засмаглою, волосся густе і темно-каштанове, з кількома пасмами сивини на скронях. Гострі риси обличчя — прямий ніс, трохи виділені вилиці і уважні, насичено-карі очі, які ніби читали кожну людину, що стояла перед ним.

Чоловік носив простий темно-сірий плащ, який легко можна було переплутати з одягом мандрівника. На поясі висів невеликий ніж, а в руках він тримав дорожню сумку. Його черевики були вкриті пилом, ніби він прийшов здалеку.

— Вони вже тут, — сказав він спокійним, але твердим голосом, дивлячись на Еліру.

Його погляд зупинився на Аурелії. Чоловік уважно вивчав її, наче читав щось приховане в її обличчі. Потім перевів очі на Лукаса, коротко кивнувши.

— Ласкаво просимо, — додав він, нарешті, і сів за стіл.

Аурелія уважно подивилася на чоловіка, відчуваючи знайомий, але давно забутий відгомін магії, який виходив від нього. Вона злегка нахилила голову, ніби намагаючись переконатися у своїх думках.

— Ви… друїд, чи не так? — запитала вона, не приховуючи цікавості й настороженості в голосі.

Чоловік відповів їй спокійним поглядом, не поспішаючи відповідати. Його погляд був гострим і пронизливим, але не ворожим.

— Так, ти вгадала, дитино, — його голос звучав рівно і тепло. — Моє ім’я — Айдан.

Аурелія трохи підняла підборіддя, відчуваючи повагу до цього чоловіка, але також і легку тривогу.

— Ви знали, що я прийду, — більше стверджувала, ніж питала вона.

Айдан кивнув.

— Зірки нашіптують про прийдешні події, а вітер приносить звістки про тих, хто змінить цей світ. Ми знали, що це станеться, але тільки ти могла вирішити, коли.

Аурелія поставила чашку на стіл, її очі зустрілися з поглядом Айдана.

— Що відбувається зі стіною? — перервала тишу Аурелія, її голос тремтів від напруги. — Чому магія з'являється в цьому світі?

Айдан важко зітхнув.

— Її руйнують звідти, — сказав він, киваючи в бік, ніби показуючи на щось далеко за межами цього будинку. — І зовсім скоро вона впаде.

Аурелія відчула, як серце стислося від страху.

— Як це можливо? Стіна існувала тисячоліттями. Її не можна просто так зруйнувати.

Айдан кивнув, погоджуючись.

— Наш рід охороняв стіну між світами вже тисячі років, — почав він пояснювати. — Але дозволь мені розповісти, як вона з'явилася.

Аурелія уважно слухала.

— Давно, коли світи ще були єдиним цілим, королева фейрі, твоя пращурка, дізналася, що темні фейрі проникають у світ людей і приносять лише хаос і руйнування. Вони спокушали смертних силою, викрадали їх, а іноді навіть влаштовували масові знищення. Королева зрозуміла, що це загрожує не лише людям, а й самим фейрі, які ризикували бути знищеними разом із цим світом.

— Тоді вона вирішила використати свою наймогутнішу магію, щоб відокремити світи. Стіна була створена за допомогою древнього закляття, яке вимагало неймовірної сили. Вона пожертвувала частиною себе, щоб створити бар'єр, який розділяв наші світи, залишаючи магію лише у вашому.