Стефані Гарбер - Каравал

заході сонця. У нас обмаль часу, щоб знайти кімнати.

Джуліан зупинився. Біля його ніг був відчинений люк. Ймовірно, саме ним і скористався хлопчина. Він вів до чорних мармурових гвинтових сходів, що звивались униз, наче внутрішня частина темної мушлі, залитої канделябрами з кришталевими свічками, що плакали воском.

— Ягідко, — зупинив її біля порога Джуліан. На його обличчя набігла тінь занепокоєння, точнісінько як у ті напружені секунди, перш ніж Джуліан полишив годинникову крамницю.

— Що? — запитала Скарлет.

— Ми маємо поквапитися, — Джуліан пропустив Скарлет вперед. Через кілька сходових маршів вона залюбки пропустила б моряка поперед себе або дозволила йому лишити себе напризволяще — їй бо весь час здавалося, що саме це він і намірявся зробити нагорі. Кожен її крок видавався Джуліанові надто повільним.

— У нас нема попереду ночі, — повторював Джуліан. — Якщо ми не дістанемось до «Змії» перед світанком...

— То просидимо до ночі на морозі. Я знаю, але не можу швидше, — чомусь раніше Скарлет здавалося, що балкон розташовувався на висоті десяти поверхів, але здається, вони опустилися вниз щонайменше на сто метрів. Вона ніколи не знайде Телли.

Можливо, коли б не вузька сукня, їй було б простіше. Скарлет зробила ще одну спробу уявити вбрання іншим, але сукня не змінилась. Нарешті вони добігли до виходу. Ноги Скарлет тремтіли, піт рясно умивав стегна.

Надворі морозно й туманно, та на щастя, снігу не було. Туман линув з каналів. Згори Скарлет не розуміла, що вулиці — зовсім не вулиці, а вода. Довкола плавали смугасті човники. Яскраві, як тропічні рибки, котрі за формою скидалися на півмісяці. Веслували ними молоді хлопці та дівчата приблизно того ж віку, що й Скарлет.

Але Донателли серед них не було.

Джуліан зупинив човна кольору морської хвилі з червоними смужками. Ним керувала молода дівчина у сукні кольорів човна. Її губи були нафарбовані червоним, і Скарлет завважила, що дівчина розтулила губи, коли Джуліан підійшов ближче.

— Чим можу прислужитися, голуб’ята? — запитала вона.

— Ой, а ви дуже гарненька, — Джуліан пробіг пальцями по волоссю, кинувши на неї свій брехливий розпусний погляд. — Чи не могли б ви відвезти нас до «Кришталевої Змії» до світанку?

— Відвезу, куди скажете, якщо готові платити, — дівчина з червоними губами наголосила на слові «платити». Скарлет пригадала випадок у годинниковій крамниці і ще раз упевнилась, що гроші — не основна валюта у грі.

— Чув, що перша подорож є безкоштовною, — спокійно вів далі Джуліан. — Моя наречена — спеціальний гість магістра Легенди.

— Це правда? — дівчина недовірливо прижмурила око. Але на подив Скарлет, кивком запросила їх сісти у човен. — Я не з тих, хто засмучує спеціальних гостей Легенди.

Джуліан моторно стрибнув й покликав Скарлет у човен. Він виявився міцнішим за той човник, що ним вони намагалися дістатися острова, навіть з м’якими подушками на лавах, але Скарлет ніяк не могла наважитися.

— Цей не потоне, — запевнив Джуліан.

— Я не за те хвилююсь. Сестра, а що, як вона нас десь тут шукає?

— Тоді сподіваюсь, що їй хтось пояснив, що невдовзі світанок.

— Тобі байдуже, чи не так?

— Якби мені було байдуже, я б не сподівався, що їй розповіли те, що невдовзі світатиме, — Джуліан нетерпляче ще раз жестом запросив Скарлет до човна. — Не хвилюйся, серденько. Гадаю, її поселять у тому ж готелі, що й нас.

— А як ні?

— Тоді однак на човні у тебе більше шансів її знайти. Так ми швидше подолаємо відстань.

— Він має рацію, — мовила дівчина. — Невдовзі з’являться перші промені. Навіть якщо ви не знайдете сестри, то не встигнете дійти до «Кришталевої Змії» до світання. Опишіть її, я шукатиму, поки ми будемо плисти.

Скарлет хотіла заперечити. Навіть якщо не вдасться знайти Теллу до світанку, вона хотіла зробити усе, щоб принаймні спробувати. Для Скарлет це було саме тим місцем, де можна легко згубитись, і ніхто тебе ніколи не знайде.

Проте Джуліан із дівчиною мали рацію. На цьому човні у формі півмісяця вони рухатимуться швидше. Скарлет не знала, скільки часу минуло по заході дивовижного світила на острові, але в тому, що час тут плинув інакше, сумнівів не було.

— Моя сестра нижча за мене. Дуже мила, з більш круглим обличчям та довгим хвилястим білим волоссям.

Скарлет дісталось материне темне волосся, а Телла успадкувала батькові світлі кучері.

— Світле волосся спрощує пошуки, — відказала дівчина. Проте Скарлет бачила, що вона майже не відривала погляду від вродливого обличчя Джуліана. Та й з моряка толку було мало — поки вони плили по темно-синій воді, вона зрозуміла, що моряк щось шукає і те щось — явно не її молодша сестра.

— Ви б не могли веслувати швидше? — запитав Джуліан, напруживши м’язи щелепи.

— Як для того, хто не платить, ви занадто вимогливі, — підморгнула дівчина. Проте Джуліанів вираз обличчя не пом’якшився.

— Що сталося? — поцікавилась Скарлет.

— У нас майже не лишилось часу.

Джуліан насупився, коли згасли кілька ліхтарів, які обрамляли канал. Човен плив далі, а свічки згасали одна за одною. Димок від них серпанком стелився над водою й танув. Кілька людей ще й досі тинялися брукованими вулицями.

— Це так тут сповіщають час? Ліхтарі гаснуть із наближенням світанку? — Скарлет кинула стурбований погляд на Джуліана, а той лиш похмуро кивнув у відповідь. Загасли ще кілька свічок.

Врешті-решт човен причалив перед довгим, хитким причалом, вкінці якого зорили на Скарлет двері їдкої зеленої барви. Стіни будівлі обвивав плющ. Хоча більшу частину будинку огорнула нічна пітьма, два ледь жевріючих ліхтарики освітлювали табличку над входом у вигляді білої змії, що звивалась навколо чорного виноградного грона.

Джуліан вже вискочив з човна, підхопив Скарлет за талію і поставив на причал.

— Хутчіш, — один ліхтар над входом згас. Здавалося, разом із ним потьмянів і колір дверей. Дверей майже не було видно, коли Джуліан рвучко відчинив їх, заштовхуючи досередини Скарлет.

Перечепившись, вона зайшла досередини, та перш ніж Джуліан спромігся ступити крок, ляснули двері. Дерево гупнуло об дерево, і важкий засув зісковзнув униз, лишивши Джуліана надворі.

11

  і, — Скарлет штовхала двері, намагаючись їх відчинити, поки