Трумен Капоте - Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем

— А ви так і робите. Ота-от і той її плюгавець...

— Цить, цить! — сказала Доллі.

— Єдиною людиною в світі!..— То Райлі повторив слова судді, і в голосі його завмерло запитання.

— Я мав на думці,— пояснив суддя,— таку людину, якій усе можна сказати. Чи я справді схибнутий, що бажаю такого? Але ж, боже мій, скільки сил ми витрачаємо на те, щоб таїтись одне від одного, як боїмося, щоб нас не розгадали інші! Та ось ми всі як на долоні: п’ятеро дурнів на дереві. Нам випало неабияке щастя, якщо тільки ми зуміємо скористатися з цього: адже тут більше немає потреби клопотатися тим, яке враження ми справляємо,— ми вільні усвідомити собі, хто ми є насправді. Якщо ми знатимем це, нас нікому звідси не зрушити. А оті наші приятелі через те й зловмишляють проти нас, через те й заперечують будь-які відмінності, бо самі не відають про себе. Не раз у минулому я крапля по краплі відкривався незнайомим людям, що невдовзі зникали з очей на сходнях пароплава чи виходили з поїзда на наступній станції. Якби зібрати їх усіх докупи, то, може, й вийшла б ота єдина людина в світі — хіба що була б вона з десятьма різними обличчями й ходила водночас доброю сотнею різних вулиць. А тепер мені випалу нагода знайти таку людину — це ви, міс Доллі, і Райлі, і ви всі.

Кетрін обурилась:

— Яка я вам людина з десятьма обличчями, таке вигадали!

На що Доллі роздратовано вичитала їй: коли вже вона не вміє розмовляти з людьми по-людському, то нехай краще лягає спати.

— Але мушу вам сказати, суддя,— додала Доллі,— здається, я не зовсім зрозуміла, що ми маємо розказувати одне одному. Якісь таємниці? — запитала вона невпевнено.

— Та ні, не таємниці.— Суддя черкнув сірником і знову засвітив свічку; на його обличчі, що нараз виникло перед нами, був незвичайний зворушливий вираз. Воно немовби благало нас: допоможіть.— Говорити можна про що завгодно: про оцю ніч, про те, що на небі немає місяця. Важать не самі слова, а довірливість, з якою їх говориш, і співчуття, з яким тебе слухають. Моя дружина Айрін була золота людина, і ми начебто могли ділитися всім, а проте... проте не знаходили спільної мови, жили поряд, немов чужі. Вона померла на моїх руках, і в останню мить я спитав її: «Чи дав я тобі щастя, Айрін? Чи була ти щаслива?» — «Щаслива... щаслива... щаслива...» — почув я останні її слова, досить-таки непевні. Я так і не зрозумів, чи то вона хотіла відповісти ствердно, чи просто повторила луною те, що я сказав. А коли б я знав її, то зрозумів би. І від синів своїх я не маю втіхи, вони не поважають мене, хоч як мені цього хотілося, і не стільки як батькові, скільки як людині. Та, на жаль, вони забрали собі в голову, ніби знають про мене щось ганебне. Я розкажу вам, що саме.— Його жваві очі, в яких відбивалося полум’я свічки, пильно озирнули нас усіх по черзі, немов перевіряючи нашу увагу й довіру.— П’ять років тому, чи вже майже шість, я їхав поїздом і побачив на сидінні поруч себе дитячий журнал, що його залишило якесь мале. Я взявся його переглядати і знайшов у кінці на обкладинці адреси дітей, що мали бажання листуватися з іншими дітьми. Серед них була одна дівчинка з Аляски, і мені припало до душі її мальовниче ім’я — Гортензія Флор. Я послав їй кольорову листівку. Боже мій, це ж така, здавалося б, безневинна і втішна річ! Дівчинка одразу ж відписала, і лист її просто-таки вразив мене: то була дуже доладна й жива розповідь про життя на Алясці, про вівчарське ранчо її батька, про північне сяйво. Їй було тринадцять років, і вона прислала з листом свою фотокартку: не сказати щоб гарне, але розумне й добре на вигляд личко. Я пошукав по старих альбомах і вибрав одне аматорське фото, зроблене на риболовлі, коли мені було п’ятнадцять: я стою на осонні, тримаючи в руці щойно зловлену форель. З вигляду воно було майже нове. І я написав дівчинці листа немовби від того хлопця на фотографії: про те, що на різдво мені подарували рушницю, і що наша собака привела цуценят, і як їх назвали, і як до нашого містечка приїздив мандрівний цирк. Знов обернутись на підлітка й мати приятельку ген на Алясці — яка ж то втіха для старого чоловіка, що день у день сидить сам-один, слухаючи цокання годинника! Згодом вона написала мені, що закохалася в одного знайомого хлопця, і мене вкололи ревнощі, такі ж болючі, як бувають замолоду. Проте ми залишилися друзями, і, коли два роки тому я написав їй, що готуюся на юридичний, вона прислала мені золотий самородок — на щастя.— Суддя дістав з кишені грудочку золота й показав нам, і та Гортензія Флор ураз стала близькою кожному з нас, немовби цей маленький блискучий дарунок на долоні судді був часткою її серця.

— І оце вони вважають за ганебне? — спитала Доллі скоріше з досадою, ніж з обуренням.— Те, що ви хоч трохи розважили бідолашну самотню дитину десь на Алясці? У них же там майже завжди сніг.

Суддя Кул затис самородок у руці.

— Мені вони такого не казали. Але я чув, як вони розмовляли проміж себе вночі, мої сини та їхні жінки. Міркували, що зі мною вдіяти. Вони, звісно, пронюхали про моє листування. Я не маю звичаю замикати шухляди — просто дивно було б завести собі ключі в домі, що хай навіть і колись був для тебе рідним. Отож вони й розважили, що я теє...— Він постукав себе по лобі.

— Я теж колись отримала була листа... Колліне, любчику, націди-но мені ще якусь краплину,— мовила Кетрін, показуючи на пляшку з вином.— Атож, справжнього листа, він і тепер десь є, вже років із двадцять бережу його, а й досі не знаю, хто його написав. А говорилося там таке: «Привіт, Кетрін, приїзди-но до Майямі та виходь за мене. Цілую, Вілл».

— Кетрін! Тебе хтось кликав заміж, а ти ніколи мені про це ані слова?

Кетрін здвигнула плечем.

— Ет, Доллі, серденько, ти ж чула, що сказав суддя. Не всім і не все треба розказувати. Та й знайомих Біллів