Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Антон сидів у кріслі, втупившись у смартфон. Він не звертав уваги на слова начальника. Можливо, тому що вже не раз чув подібні коментарі на свою адресу, а можливо, тому що підслуховувати розмови просто не входило в його обов’язки.

Здається Святославу вдалося правильно зрозуміти Валентина: той, не дорікав помічникові за нерішучість, а, навпаки, радів цьому. Адже відсутність амбіцій в Антона означала, що він навіть не думає зазіхати на керівне крісло. У людей такого віку та статусу, як у Валентина, часто виникають проблеми із довірою до найближчого оточення, тож такий помічник був справжньою знахідкою.

Минуло пів години. Святослав зняв із голови Мосійчука кумедну шапочку й вимив йому волосся в персональній вбиральні, що розташовувалася поруч із кабінетом. Було трохи незручно, без спеціального крісла як в перукарні, але кінцевий результат вийшов бездоганним. За старання Святослав отримав на 50% більше, ніж передбачалося. Валентин виявився щедрим клієнтом, хоча серед бізнесменів його рівня трапляються і скупердяї.

– Ну що, друже, ви приємна людина, цікаво було поспілкуватися, та й роботу свою знаєте, – промовив Валентин, оглядав себе в дзеркалі. Із задоволеним виразом обличчя. – Сподіваюся, ще побачимося.

Святослав потиснув йому руку, але замість задоволення від виконаної роботи відчував дивний неспокій. Річ була не в якості стрижки чи фарбування, і навіть не в тому, що Валентин не дав йому особливо вставити слово за весь час. Причиною було те саме прозріння, яке не відпускало його думки й дедалі більше тривожило.

Унизу на Святослава вже чекало таксі, викликане й оплачене Антоном. Останній, який у кабінеті начальника теж був небагатослівним, супроводив його до того ж місця, де вони вперше зустрілися. Знову скористався карткою пропуску випускаючи Святослава з бізнес-центру й побажав гарного дня.

«Навряд чи цей день стане таким для мене», подумав Святослав, виходячи з будівлі через двері-вертушки. Він ішов повільно, не звертаючи уваги на оточення. Але, зробивши кілька кроків, раптово зупинився.

Серед рядів автомобілів преміумкласу, здебільшого темних кольорів, його погляд зачепився за червоний седан Daewoo Laganza. Він стояв затиснутий між чорним Lexus і масивною Toyota Tundra, наче руйнував загальний образ заможності своїм кольором і статусом. Святослав відчув, як по його тілу пробіг морозець. Перевівши погляд на решітку радіатора, відчув, як холод змінився жаром. Решітка з прямими стійками нагадала йому Daewoo, яку він бачив місяць тому біля пам’ятника «Самсону». Тоді він не запам’ятав номерні знаки, а зараз прочитав їх без зусиль: 28, 38 – доволі простий.

У салоні нікого не було, проте яскраво-жовтий колір оббивки створював ефект відсутності скла. Святослав уже не сумнівався – це те саме авто, що він бачив на Контрактовій площі. Золоті диски машини виблискували, ніби підтверджуючи: Так, це ми.

«Може, водій цього седана працює в бізнес-центрі «Парус»? Чому б і ні?» Святослав припустив, що такий збіг можливий. Але водночас зауважив, що у світі чимало схожих Daewoo Laganza, та не з кожною в нього спалахує в очах.

Врешті-решт, він сів у таксі, яке врятувало його від надмірної уваги до червоного седана, що зачаровував своїм виглядом. Щойно машина зникла з поля зору, кольори, що заполонили його мізки, теж розсіялися.

***

– З очним дном усе гаразд, рогівка в порядку, – записуючи щось у картку, говорив офтальмолог. – Ніяких відхилень від норми я не бачу. Щоб то не було, очі в цьому не винні. Думаю, потрібно звернутися до невропатолога, а ще краще – зробити повне обстеження головного мозку, з огляду на те, що з вами відбулося в зоні бойових дій.

Так сказав лікар, а тепер ці слова бриніли в голові, поки Святослав повертався додому на «Opel». Чи варто розповідати Соні про цей візит? Звісно, ні. Він навіть не стане згадувати про нове прозріння. Від цієї проблеми слід її оберігати якнайдалі. Обстеження проведе в приватній клініці, де все конфіденційно, а потім... Потім буде видно. Головне, що він уже взявся за це.

Святослав почав шукати клініку, не виходячи з автомобіля. Заїхавши до підземного паркінгу, він дістав свій «Meizu» і почав задавати завдання пошуковій системі. Хотілося провести обстеження вже завтра, але, виписавши кілька номерів і зв’язавшись із секретарями клінік, зрозумів: швидко не вийде. Найближча можливість була за два дні, на неї він і погодився.

Вдома намагався поводитися як зазвичай. За вечерею розповів Соні про Валентина і про те, в який колір довелося фарбувати його волосся.

– І як?

– Що "як"? – здивовано перепитав Святослав, тримаючи виделку в руці.

– Начебто ти мене не розумієш. Це ж була для тебе найнеприємніша частина роботи. Щось змінилося?

Тепер він зрозумів, про що вона.

– Я просто зробив усе, щоб у клієнта виникло якомога менше запитань щодо кольору. І взагалі, сонечко, дай поїсти. Сьогодні було стільки роботи.

– Ага, розказуй мені. Я ж бачу по очах, що ти сьогодні перенервував.

– Ну, гаразд. Я майже сам посивів, поки підбирав той відтінок, який хотів клієнт, – сказав Святослав. І тут зрозумів: тепер доведеться брехати Соні частіше, ніж хотілося б. У їхніх стосунках довіра будувалася довго. Після невдалого досвіду з Іриною він боявся знову комусь довіритися. Те, що вони з Сонею так старанно вибудовували, тепер він мав похитнути. Але дав собі слово: коли все закінчиться, обов’язково розкаже їй правду.

– Бачиш, я відчуваю, коли з тобою щось не так.

У відповідь Святослав кивнув, спробував усміхнутися, але вийшло якось криво. Тож залишив це і просто сказав:

– Смачно.

Потім вони разом дивилися телевізор, сидячи на дивані. Святослав із новин запам’ятав тільки кілька жахливих кадрів руйнувань у якійсь країні. Його думки були зайняті зовсім іншим. Від БЦ «Парус», де він знову побачив, можливо, ту саму «Daewoo», до візиту до лікаря.