Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

Натомість у ліфті панувала абсолютна тиша. Голубе мінітабло показало дев’ятку. Кабінка зупинилася, двері відчинилися, і жіночка вийшла. Святослав полегшено зітхнув: принаймні більше ніхто не приєднався.

Але всередині нього вир досі не вщухав. І що тепер? Не купувати каблучку? Спочатку лікарня? Що за чортівня!

Сорочка продовжувала мокріти і здавалося, що саме душевний хаос всередині нього буквально витікав назовні. Кабінка ліфта підіймалася, а думки Святослава плуталися все сильніше.

Треба було заспокоїтися. Клієнт не простий, потрібно сподобатися. Гроші будуть потрібні, і чималі, позаяк лікування наразі не з дешевих. Необхідно проковтнути свою злість і те, що ще вирувало всередині. Може, відчай? Загалом – усе проковтнути й зробити свою роботу. Але ж легше те сказати, ніж зробити.

Голубе міні табло показало цифру двадцять три.

– А де тут у вас вбиральня? – ще двері повністю не відчинилися як запитав Святослав.

***

Чоловічий туалет виглядав як космічний корабель: одні тільки дзеркала та синя світлодіодна підсвітка, навіть підлога й та світилася. Не був би він у такому стані, обов’язково сфотографував би на «Meizu», щоб показати Соні, але наразі не до світлин.

Стоячи над трикутним умивальником, Святослав дивився в дзеркало. Вода, від тих усіх підсвіток, здавалася виноградно-фіолетовою. Тертя в голові вщухали, протилежні течії вгамовувалися. Основне — їх знову не розбурхати, а так хотілося.

Якби не виклик, він давно вже був би за містом, десь серед поля. Покинувши машину, біг би та волав з усіх сил. Таке з ним уже раз відбувалося, коли його покинула дружина.

Хоча світло линуло навіть з-під обідків унітазів та пісуарів, освітлення все одно не вистачало. Святослав, певне, вже вшосте обдав лице холодною водою та знову втупився у свічадо. Дарма що якось довго — нехай Антон думає, ніби в нього не все гаразд зі шлунком. Нехай думає, що хоче, головне — прийти до норми.

Натомість прозріння не зникало. Доведеться працювати з очима, чутливими до кольорів, а це важко, але не неможливо. У «Джентльмені» ж вийшло, що правда, з третьої спроби, але вийшло.

Роздивляючись себе в дзеркалі, посеред цієї синявої напівімли, Святослав зрозумів, що насправді потребує походу до туалету.

Його супутник, звісно, не чекав біля туалету, поки пан перукар  наводив лад. Тому, коли Святослав нарешті вийшов, то побачив Антона біля кулера з водою.

На двадцять третьому поверсі панувала стильна білизна: стеля з круглими світильниками, схожими на тарілки, стіни прикрашені дзеркалами та телевізорами, на яких крутилася заставка з логотипом компанії «Будлендс». Підлога була переважно кольору багряного мармуру, відполірованого до дзеркального блиску, хоча місцями залишалася світлою. Здавалося, управитель компанії мав особливу пристрасть до дзеркал і нічних клубів – якщо судити з туалету.

Коли Святослав летів від ліфта до чоловічої вбиральні, вся ця розкіш і дизайн лишилися поза його увагою. Він навіть не помічав людей, які працювали за склом у просторих офісах. Але тепер, заспокоївшись і повернувши температуру тіла до норми, він нарешті міг оцінити стиль цього поверху.

– Можливо, води? – запропонував Антон.

– Дякую, не відмовлюся.

– Вибачте за запитання, – почав Антон, наповнюючи пластиковий стаканчик, – але ви давно займаєтеся цією справою? – Він коротко глянув на шкіряну сумку в руках Святослава.

– Взагалі-то, це справа всього мого життя.

– Цікаво, – сказав Антон, передаючи стакан з водою, – тоді чому ви так хвилюєтеся?

– Це скоріше не хвилювання, а наслідки ранкової не дуже свіжої яєчні.

– О, розумію.

За хвилину вони вже були в кабінеті власника компанії «Будлендс» – Валентина Мосійчука. Той виглядав на свої сімдесят років напрочуд добре, Святослав подумав би, що йому років на п’ятнадцять менше. Його густе волосся, в чому, незабаром переконалися філіровочні ножиці, тільки підтверджували цей образ.

Кабінет був просторим і оформленим зі смаком, з чудовим краєвидом із панорамних вікон. Однак найбільше Святослава вразила картина на стіні: на ній зображувався господар приміщення й маленька дівчинка в шарфі.

– Правда ж, гарна? – Мосійчук показав на фото. – Це моя онучка. Вже закінчила Інститут Шевченка, але так любить навчатися, що цього літа, швидше за все, поїде до Англії продовжувати освіту. – Він почухав лікоть, усміхнувся і додав – От дівчисько, дев’яносто дев’ять відсотків даю, що там і вийде заміж.
– Ну що, пане перукарю, кажіть, як мене треба посадити і що робити, щоб ви підстригли мою макітру. Літак в Борисполі не почекає, – він глянув на годинник, — ось-ось, почнеться реєстрація.

Довилося не лише вирівняти зачіску, але й пофарбувати пасма густого сивого волосся в темно-каштановий. Добре, що не у фіолетовий! Коли дійшла черга до вибору кольору, Святослав ледь знову не впрів, від переживання, дістаючи з торби каталог барв. Зрештою, поки сімдесятилітній власник будівельної компанії, водив своїм, злегка пухлим, пальцем по сторінках каталогу, до нього дійшло, що прозріння наразі кращий помічник. Тому за колірну гамму Святослав міг не переживати.

– Знаєте, – почав Мосійчук, виглядаючи досить кумедно у білій шапочці дивлячись у вікно. – Ніколи в житті я так не хвилювався перед перельотом. Літав уже більше сотні разів, а ось сьогодні... – Він знизав плечима. — Сьогодні якось тривожно. Але ж зустріч важлива, на кілька мільйонів. Чи можу я сказати партнерам у Швейцарії, що не прилечу через якесь передчуття?

Тим часом Святослав сидів за столиком і пив каву, приготовану секретаркою, смакуючи шоколадними цукерками. Він чекав, поки пройдуть тридцять хвилин, зазначені на упаковці фарби. І вже хотів щось сказати, як Мосійчук продовжив.

– Звісно, я не питаю вашої поради. Просто розмірковую. Адже рішення все одно приймати мені. Але скажу вам одне: якби кожного разу, коли я мав погане передчуття, я давав задню, цієї компанії взагалі б не існувало. Бізнес – це ризик, а хто не ризикує, той не п’є шампанського. – Він почухав голову, під шапочкою, певно, свербіло, хоча фарба звісно якісна, – От, наприклад, Антон, який вас супроводжував. Він ніколи б не зміг стати власником чи директором успішної компанії. Ніколи. Запитаєте чому? Хоча виглядає сміливим, як треба ризикнути — одразу кишка тоншає.