Дуглас Адамс - Ресторан на краю Всесвіту

– кожну зірку, кожну планету, їхні орбіти, їхній склад, соціальний та економічний лад кожної з планет – взявши за основу шматок пирога. Той, хто винайшов Водоверть тотальної перспективи, так і вчинив – головним чином, щоб насолити своїй дружині.

Трин Трагула (а так його звали) був мрійник, мислитель, філософ-теоретик або, як його називала дружина, дурень.

Вона без продиху пиляла його за те, що він надмірно багато часу витрачає, спостерігаючи за космосом, або розмірковуючи над механікою англійських шпильок, чи вивчаючи спектрографічний аналіз шматків пирога.

– Ти повинен знати міру! – вигукувала вона. Часом не менше тридцяти восьми разів за один день.

І тому він збудував Водоверть тотальної перспективи – просто щоб показати їй.

І приєднав він до нього з одного боку усю, яка не є, реальність, взявши за її основу шматок пирога, а з другого боку – свою дружину: отож, коли він ввімкнув пристрій, в одну мить вона побачила усю безконечність світобудови та себе саму у порівнянні з Всесвітом.

Нажаханий Трин Трагула виявив, що це потрясіння повністю стерло її розум; однак він зазнав втіхи, бо дійшов висновку, що таким чином нарешті вдалося довести, що, коли життя і може існувати у Всесвіті таких розмірів, то у ньому просто не залишається місця для такої речі, як почуття міри.

Двері Калейдоскопу розчинилися навстіж.

Безтілесне єство Гарграварра пригнічено спостерігало, що буде далі. Як це не дивно, але йому таки сподобався Зафод Бібльброкс. Очевидно, це була людина з багатьма визначними рисами характеру, дарма, що вони в основному були негативними.

Гарграварр чекав, щоб він випав із скрині, як це бувало з усіма іншими.

Але ж ні. Він впевнено вийшов.

– Привіт! – вигукнув він.

– Бібльброкс... – здивовано промимрило духовне єство Гарграварра.

– Чи не міг би я випити чарочку? – запитав Зафод.

– Ви... ви... були у Водоверті? – затинаючись, сказав Гарграварр.

– Ти ж мене бачиш, хлопче.

– І вона працювала?

– Звичайно.

– І ви побачили усю безмежність світобудови?

– Еге ж. І знаєте, це досить приємна на вигляд картина.

У Гарграварра від здивування аж у голові замакітрилося. Якщо б тут було його тіло, то воно б не втрималося на ногах і у нього відвисла б щелепа.

– І ви побачили себе, – видавив із себе Гарграварр, – у порівнянні з цим усім?

– О, певно що так.

– Але... що ви відчули у ту мить?

Зафод самовдоволено стенув плечима.

– Я довідався про те, що й сам давно знав. Мені і справді немає рівних. Я ж тобі, любчику, говорив, що я Зафод Бібльброкс!

Його погляд зупинився на механізмах, приєднаних до Водоверті, і він застиг наче вкопаний.

Він глибоко вдихнув повітря.

– Гей, – гукнув він, – це справді шматок пирога?

Він відірвав невеликий шматок солодкого печива від сенсорних датчиків, якими той був обліплений.

– Якби я став розповідати вам, як мені бракувало чогось смачного, – ковтаючи слину, сказав він, – то мені ніколи було б проковтнути його. І він проковтнув шматок пирога.

РОЗДІЛ 12

Невдовзі він біг рівниною до зруйнованого міста.

Легені хрипіли від застояного повітря і він раз по раз спотикався. До того ж надходила ніч, і підступна поверхня планети ставала особливо небезпечною.

Однак завдяки недавній пригоді він був у піднесеному настрої. Увесь Всесвіт. Він побачив, як навколо нього простягається увесь Всесвіт – усе, що в ньому існує. А разом з цією картинкою прийшло чітке і неперевершене розуміння, що найважливішою частиною світу є ніхто інший, а саме він.

Мати пихате й самозакохане еґо це одна справа. Але коли йому на допомогу приходить ще й машина, то це вже щось інше.

Та він не мав часу ретельніше обміркувати усе це.

Гарграварр повідомив, що йому доведеться потурбувати своє керівництво і розповісти про те, що сталося, але, перш ніж здіймати галас, він був готовий зачекати достатній інтервал часу, якого Зафодові повинно вистачити, щоб перепочити і знайти якусь схованку.

Він не знав, що робитиме далі, але відчуття, що він найважливіша особа у Всесвіті, додало йому впевненості – щось та й знайдеться. На цій зубожілій планеті більше не було нічого, що б могло підживити оптимістичні сподівання.

Він продовжував бігти і скоро досяг околиць безлюдного міста. Він простував потрісканими і вибоїстими вулицями, що поросли хирлявими бур’янами. У канавах обабіч доріг догнивали залишки взуття. Будівлі, які він минав, були понівечені і ледь не розсипалися на порох. Він подумав, що було небезпечно шукати в них прихистку. Де ж сховатися? Він поспішив далі. Через деякий час він дійшов до перехрестя, від якого відходили залишки широкої і довгої вулиці, у кінці якої стояв чималий присадкуватий будинок в оточенні кількох менших різної форми будиночків. Усі вони разом були оточені по периметру рештками огорожі. Великий основний будинок здавався все ще міцним, і Зафод звернув у його бік, щоб поглянути, чи не зможе він знайти там... ну, будь-що.

Він наблизився до будинку. В одній з його стін – скоріше за все це був фасад, бо перед ним лежав вимощений бетоном майданчик, – він побачив троє величезних дверей висотою приблизно шістдесят футів кожні. Останні були прочинені і до них помчав Зафод.

Всередині було темно, у повітрі висіла пилюка, повіяло пусткою. Усе було вкутано товстим шаром павутиння. Частина внутрішніх стін обвалилася, частина протилежної стіни прогнулася досередини, на долівці лежала кількадюймовим килимом важка пилюка.

В густих сутінках виднілися обриси якихось предметів, усюди валялося сміття. Деякі предмети були циліндричної форми, деякі були кулястими, ще інші нагадували яйця, або точніше – розбиті яйця. Деякі були пошматовані, деякі розвалювалися, від інших залишалися тільки металеві конструкції.

То були стародавні космічні кораблі.

Спантеличений Зафод походив між цими рештками. Серед них не було жодного, який хоча б віддалено надавався до використання.

Навіть вібрація від його кроків привела до того, що на його очах до рештки розвалився один з кістяків, що ледве тримався купи. В глибині будівлі стояв ще один стародавній корабель, трохи більший за інші, похований під ще товстішим шаром пилюки і павутиння.