Олександр Дюма - Граф Монте-Крісто

class="p1">— Ніхто не знає, що ви везли листа з острова Ельба до пана Нуартьє?

— Ніхто, крім того, хто вручив його мені.

— І це ще багато, занадто багато! — прошепотів Вільфор.

Що далі він читав, то дужче насуплювалося його лице; вуста його зблідли, руки, затряслися, очі спалахнули, і це збудило в Дантесові найгірші передчуття.

— Що з вами, пане? — зважився запитати Дантес.

Вільфор не відповів, потім звів бліде, перехняблене обличчя і ще раз перечитав листа.

— І ви запевняєте, що нічого не знали про зміст цього послання? — поспитався Вільфор.

— Повторюю і клянуся честю, що не знаю нічого! Але що з вами? Вам недобре? Може, мені подзвонити? Погукати когось?

— Ні, — хутко підводячись, відтяв Вільфор, — стійте на місці й мовчіть; тут я орудую, а не ви.

— Перепрошую, — ображено сказав Дантес, — я лише хотів допомогти.

— Нічого мені не треба. На хвилю недобре зробилося, та й годі. Думайте про себе, а не про мене. Відповідайте!

Дантес чекав на запитання, та марно; Вільфор упав у фотель, кволою долонею витер піт із лоба і втретє заходився перечитувати листа.

«Якщо він знає, що тут написано, і якщо колись дізнається, що Нуартьє — батько Вільфора, то я пропав, пропав безповоротно!».

І він вряди-годи поглядав на Едмона, наче його погляди могли промкнутися крізь невидимий мур, який оточував у серці таїну, про яку мовчать вуста.

— Нема чого й думати! — вигукнув він раптом.

— Заради Бога, — сказав сердешний юнак, — якщо ви сумніваєтеся в мені, якщо підозрюєте мене, то допитуйте. Я ладен відповідати вам.

Вільфор звів дух і голосом, якому постарався надати певності, сказав:

— Унаслідок ваших свідчень на вас лягають найтяжчі звинувачення, тож я не владний відразу ж відпустити вас, як сподівався. Перш аніж зважитися на такий крок, я мушу зв’язатися зі слідчим. А поки що ви бачили, як я поставився до вас.

— О так, і я дякую вам! — вигукнув Дантес, — ви повелися зі мною не як суддя, а як друг.

— Так отож, я затримаю вас ще на якусь часину, сподіваюся, ненадовго, головний доказ проти вас — це лист, і ви бачите...

Вільфор підійшов до коминка, кинув листа у полум’я і зачекав, аж він згорить.

— Як бачите, — сказав він, — я знищив його.

— Ви більше, ніж правосуддя, — вигукнув Дантес, — ви саме милосердя!

— Але вислухайте мене, — провадив Вільфор. — Після такого вчинку ви, звісно ж, розумієте, що можете довіритися мені.

— Наказуйте, я виконаю ваші веління.

— Ні, — сказав Вільфор, підходячи до Дантеса, — ні, я не збираюся вам наказувати; я хочу тільки дати вам пораду, розумієте?

— Кажіть, я виконаю вашу пораду, як наказ.

— Я залишу вас тут, у будинку суду, до вечора. Може, хтось інший буде вас допитувати. Кажіть усе, що ви мені розповідали, та ні слова про листа!

— Обіцяю, пане.

Тепер Вільфор неначе умовляв, а звинувачуваний заспокоював суддю.

— Ви розумієте, — провадив Вільфор, зиркаючи скоса на попіл, що ще зберігав форму листа, — тепер листа знищено. Лише ви та я знаємо, що він існував; його вам не пред’являть; якщо вам будуть казати про нього, заперечуйте, сміливо заперечуйте, і ви врятовані.

— Я заперечуватиму, не сумнівайтеся, — відказав Дантес.

— Гаразд, — сказав Вільфор і сягнув по дзвоника; потім повагався трохи і запитав: — У вас був лише цей лист?

— Лише цей.

— Присягніться!

Дантес звів руку.

— Присягаюся! — виголосив він.

Вільфор подзвонив.

Увійшов поліційний комісар.

Вільфор щось прошепотів йому на вухо, і комісар кивнув.

— Ідіть із комісаром, — сказав Вільфор Дантесові.

Дантес уклонився, ще раз вдячно зиркнув на Вільфора і вийшов.

Тільки двері зачинилися, як сили покинули Вільфора, і він майже безтямно повалився у фотель.

За хвилю він прошепотів:

— Боже мій! Від чого деколи залежить життя і щастя! Якби в Марселі перебував королівський прокурор, якби замість мене викликали слідчого, я пропав би... І цей лист, цей клятий лист призвів би мене до загибелі! Ох, тату, тату! Невже ти завжди будеш заважати моєму щастю на землі? Невже я мушу вічно боротися з твоїм минулим?

Та його раптом наче осяяло: на викривлених вустах з’явилася усмішка, а його блудний погляд неначе зупинився на якійсь думці.

— Так, так, — вигукнув він, — цей лист, що мав погубити мене, може стати джерелом мого щастя. Що ж, Вільфоре, до діла!

І, упевнившись, що звинуваченого вже немає в передпокої, помічник королівського прокурора теж вийшов і швидкою ходою попрямував до кам’яниці своєї нареченої.

VIII. Замок Іф

Вийшовши до передпокою, поліційний комісар зробив знак двом жандармам.

Один став по праву руку Дантеса, другий — по ліву. Відчинилися двері, що виходили в будинок суду, і заарештованого попровадили одним із тих довгих і похмурих коридорів, де трепет охоплює навіть тих, у кого немає жодних причин тремтіти.

Як ото помешкання Вільфора прилягало до будинку суду, так і сама судова споруда прилягала до в’язниці, похмурої споруди, на яку з цікавістю дивиться всіма своїми зяючими отворами Аккульська дзвіниця, що височіє перед нею.

Зробивши декілька поворотів коридором, Дантес угледів двері з ґратчастим віконцем. Комісар ударив тричі залізним молотком, і Дантесові здалося, ніби молоток гатить по його серцю. Двері відчинилися, і жандарми легенько пхнули арештанта у спину, бо він ще й досі стояв розгублений.

Дантес переступив через поріг, і двері з гуркотом зачинилися за ним. Він дихав уже іншим повітрям, тяжким і затхлим, він був у в’язниці.

Його запровадили до камери, досить охайної, та з тяжкими засувами і ґратами на вікнах. Вигляд нового помешкання не викликав у нього особливого страху; та й слова, які сказав йому помічник королівського прокурора з таким співчуттям, лунали у його вухах обнадійливим рішенням.

Була четверта пополудні, коли Дантеса замкнули у камері. Усе це відбувалося, як ми вже й казали, першого березня, тож арештант незабаром опинився у пітьмі.

Відразу ж слух його загострився удвічі. Від щонайменшого шереху, що долинав до нього, він схоплювався і кидався до дверей, гадаючи, що по нього йдуть, щоб повернути йому волю; та гамір зникав у іншому напрямку, і Дантес знову опускався на ослін.

Аж годині о десятій вечора, коли Дантес почав було вже губити надію, почувся новий гамір, який цього разу наближався до його камери. Потім у коридорі пролунали кроки і зупинилися коло дверей; ключ обернувся в замку, засуви загарчали, і грубі дубові двері розчахнулися, упустивши до камери сліпуче світло двох смолоскипів.

У тому світлі Дантес побачив, як зблиснули рушниці й палаші чотирьох жандармів.

— Ви по мене? — запитав Дантес.

— Так, — відказав хтось із жандармів.

— За наказом помічника королівського прокурора?

— Авжеж.

— Гаразд, — сказав Дантес, — я готовий іти з вами.

Певність, що по нього прийшли від імені де Вільфора, розвіяла всі острахи сердешного хлопця; спокійно й невимушено він вийшов і  сам зайняв місце поміж тими жандармами.

Коло дверей в’язниці стояв ридван; на передку сидів кучер, поруч із кучером — пристав.

— Це ридван для мене? — поспитав Дантес.

— Так, — відказав один із