Улас Олексійович Самчук - Юність Василя Шеремети

якомусь ресторанчику чи кав’яренці ще світиться і сніп сяйва виривається на вулицю та освічує скісні стрілки дощу. Інколи з ближчого вікна виривається якась симфонія. Є й такі руки, що володіють тими чарами, і вальсик Штравса чи шматок з Ґріга лунають вулицями маленького Крем’янця. На вежі ліцею горить кругла, мов місяць, пляма. Це годинник. Час від часу він вибиває години. Десять, одинадцять, дванадцять. У цей час зупиняється кременецька електрівня. Скрізь гасне світло. Містечко згортається до сну. Густа темрява заливає цілу долину, і тільки дощ далі робить своє діло.

У КЛЯСІ

Всі, що йшли ранком до уряду, чи до роботи, чи по науку, чи кудись інде; всі, кому треба було раніше встати, а особливо замітачі вулиць, всі вони мусіли звернути увагу, що по хідниках, по нерівних бруках вулиць і вуличок, по подвір’ях, що мають загорожу, на церковних майданах, а особливо на базарі та скверику перед ліцеєм, лежить під ногами безліч різнокольорових папірців. Вони мокрі і пошарпані валялися під ногами, чіплялися до підошов, липли до гладенького каменю бруку. Кожний з них має якесь число — один чи п’ять, чи вісім, чи двадцять два. Дощ, мабуть, був дуже зливний, а вітер мав справжні пазурі, коли ті папери такими купами опинилися просто на бруку. Тільки де-не-де залишились іще сині або жовті плякати на своїх місцях. Великими літерами горіло на них: “Українці і Українки!”. Дощ їх не змив, і вітер старанно, мов щось заборонене, оминав...

Василь Шеремета прокинувся, як звичайно, рано, а можливо ще й раніше... Спав погано, кашляв, пчихав і обливався потом після вчорашнього липового чаю, яким напоїла його господиня. Те саме було і з Євгеном. І він спав погано, і він кашляв, пчихав і обливався потом, і прокинувся раніше, ніж звичайно. А прокинувшись, простягнув перед собою руки догори і захоплено викрикнув:

— Ах, Вася, Вася!

Дуже добре розумів його Василь. Знав він, до кого звернені ті оклики. Він виглянув через вікно і просто перед вікнами на паркані біля колодязя побачив жовтий плякат. “Українці і Українки!” з великим знаком оклику. Що там хочуть від тих українців і українок? Василь не може лежати і спокійно хворіти. Він натягає штани. Він мусить бути на вулиці там, де всі, де плякати. Євген побачив цей запал і собі встає. Як може він лежати і хворіти. Він готовий краще вмерти, аніж лежати тут і не бачити Міру. Вона ж, напевно, прийде сьогодні до школи і, напевно, захоче з ним бачитись. Господиня несе чай і пропонує їм полежати. А! Де там полежати... То ж сам директор казав. А! Що там сам директор! Обидва встають, обидва одягаються, беруть підручники та йдуть. Не йдуть, а широко, мов на параді, і гупають. Сьогодні вони, напевно, не спізняться...

Йдуть і бачать те саме, що всі бачать. Папірці, папірці, папірці!.. Ціла повінь папірців. Різні на них числа написані і все до українців та українок, до шановних і хвальних, до дорогих братів і сестер, до мужніх громадян і громадянок. Стільки вигуків, аж слина котиться, і язик в роті від солодощів тане.

У школі вже галас. У роздягальні гурт шостиклясників, а в центрі Прокіп Шпачук. Це вперше бачать його в такому натовпі і в такому піднесенню. Він щось завзятюще говорить і при тому регочеться. Тут таки і старший Гнатюк. І його це дуже захоплює. І він говорить та сміється. При цьому всі сміються і всі веселі, ніби перед ними хто якусь грає комедію. Але нічого особливого не було. Василь прийшов і почав, як звичайно, спокійно та поважно роздягатися. Від учора він став ще спокійніший та ще поважніший. Здається, це не Василь Шеремета, учень шостої кляси, а якийсь пан професор математики. Поважність, байдужість, спокій. Його помітив Прокіп Шпачук. Вирвався з гурту і відразу до нього.

— Василю! Ходи сюди! Де це ти дівся? — майже викрикнув Шпачук.

— Хворів, — спокійно відповідає Василь і простує до кляси на своє місце. Але Прокіп його не пускає.

— Стривай! Почекай! Послухай! Ти ж знаєш... вибори...

Василь подивився на нього трохи здивовано. Цього Прокіп ніяк не сподівався. Він нахилився до самого Василевого вуха і шепнув:

— Прийди сьогодні на помешкання до Білоуса. Обов’язково!

— Прийду, — проговорив Василь, і очі його трохи ожили. Справді, є щось цікаве, коли він такий захоплений. Потім до нього підійшов Гнатюк. І той не менше захоплений, і той запрошує до Білоуса... Але Василь має якесь передчуття. Учора він ні разу не заглядав до підручника, а Річицький вже давно на него гострить зуби. Він і так зовсім з латини відстав. Всі вже перейшли до Овідія, а він все ще на Цезарі сидить. Треба повчитися. Він вийняв Цезаря, коментаря до нього і забув за все навкруги. За Прокопа, за вибори, за всю ту метушню. Галас і гамір дав можливість втопитись у загальній атмосфері. Нічого не чує і нічого не бачить, крім латини і книжок.

Через клясу переходять сьомиклясники та восьмиклясники. Пройшов той, другий, третій. Он іде, як і кожного ранку, Настя Мединська. Від довгої ходи у неї мокрі чоботи та розчервоніле лице. Від цього вона видається ще кращою. Кожного ранку бачить її Василь і кожного ранку киває їй на привітання головою. Йому приємно, що він її може бачити, а також, що вона завжди погляне в його бік. Щось тепле поворушиться у ньому... Тепле і дуже, дуже, до хвилювання, приємне.

Сьогодні Василь весь занурений у Юлія Цезаря. Нічого він не бачить і нічого не чує. Настуся глянула, як звичайно, в його бік, він не звів голови і не кивнув їй на привітання. Він її не помітив. Вона пішла до себе, але по часі повернулась. Йде між рядами лавиць, всі на неї дивляться. Йде просто до Василя.

— Пане Василю, — почув він над собою її голос. Від несподіванки весь здригнувся. В обличчя вдарила кров. Звів на неї очі, але щоб заховати хвилювання, щоб втримати себе в межах пристойности (тож всі дивляться!), він намагається бути байдужим.

— Прошу, панно Настусю! — відповів він і підвівся.

— Я хотіла передати вам оце... Хочу знати вашу думку... Але не подумайте чогось “предразсудочного”... — Вона так і вимовила “предразсудочного”... А потім повернулась і спокійно пішла собі.

Євгена десь не видно. Де він вештається? Він, власне, ніде не вештається. Він весь час чапить на