Чеслав Мілош - 12 польських есеїв

природи, які відрізняються суспільною позицією, а потім відпустити цей клубок котитися за вітром, поміж несподіванки життя…» Це поема, яку можна назвати народним «Паном Тадеушем», багатим на картини повсякденного життя, праці, віри, звичаїв і легенд провансальського села. Захоплення критиків було настільки безмежним, що для порівняння з Містралем стягнули з пантеону літератури великі імена Гомера, Гесіода, Теокрита і Верґілія.

Провансальський Верґілій писав не лише поеми, вірші і трагедії. Він редагував часопис «Провансальський календар», який пережив творця, займався уніфікацією провансальської орфографії, а також став автором праці, над якою в наші часи працював би величезний колектив науковців. Два поважні томи in quarto (понад дві тисячі сторінок) називаються «Low Trésor don Filibrige on Dictionnaire provencae-francais» або «Скарбниця фелібрижу» в перекладі. Проте це не звичайний словник, а справжня провансальська енциклопедія, у якій, крім багатющого лексично-граматичного матеріалу, є й історичні подробиці, описи звичаїв, вірувань і укладів, а також зібрання загадок і приказок.

Містраль був не лише чудовим поетом, але й повним енергії діячем. Завдяки йому «Фелібриж» із кола веселих літературних нероб переріс у могутню організацію, яка виступала за мову, свободу і національну гідність Провансу. Маніфестація культурного відокремлення щораз сильніше і виразніше ставала політичним рухом. Через багато літ влада робитиме все можливе, аби затерти сліди цієї боротьби.

1905 року Містраль, нащадок трубадурів, отримав найвищу літературну нагороду не з рук вродливої каштелянки, а згідно із заповітом винахідника динаміту. Нобелівську премію він віддав на створення етнографічного музею Провансу. Цей музей ще й досі знаходиться у ренесансному палаці Лаваль-Кастельйон в Арлі, бо то було улюблене місце автора «Мірейо». Згадуючи початок своєї діяльності, він писав: «Я взагалі не думав про Париж у ті наївні часи. Аби тільки Арль, що маячив мені на обрії, як колись Верґілієві – Мантуя, визнав мою поезію своєю».

Площа Форум, незважаючи на назву, є маленькою, тихою, з кількома деревами посередині. Дві коринфські колони й шматок архітраву вмурували у потворну стіну, на доказ того, що колись тут було по-іншому.

На площі, у тіні платанів – пам’ятник Містралеві, який дуже точно відображає поета, його широкий капелюх, створений ніби з думкою про голубів, красиву бороду, гудзики камізельки і навіть шнурівки черевиків. Знаменитий натурник був присутній на урочистості з пагоди відкриття пам’ятника. Замість святкової промови, він виголосив перші строфи «Мірейо».

Поет дожив до поважного віку, і доля дала йому спокійну смерть напередодні великої різні. Під кінець життя він був уже живим пам’ятником, якому віддавали честь, як Ґетс у Ваймарі, не лише поети і сноби, а і сам президент республіки.

Ким був Містраль для «Фелібрижу» – стало очевидним тільки після його смерті. Організація почала зменшуватися, провінціалізуватися і розпадатися. Ще досі відбуваються зібрання, видаються провансальські часописи і книжки, але все це є лише блідою копією ентузіазму і розмаху перших фелібрів. Прованс уже не є таким екзотичним краєм, як у добу романтизму. Паризькі видавці не чекають на появу нового Містраля. Чи він і справді був останнім трубадуром?

О, жодна людина не знає,

Після блукань у яких диких країнах

Повернеться та троянда.

Переклала Наталка Сняданко

Романтична спадщина

4

Вітольд Ґомбрович

Проти поетів[5]

З мого боку, було б делікатніше не порушувати порядку однієї з небагатьох відправ, які нам ще лишилися. Хоча ми й піддали сумніву практично все, проте підтримуємо культ Поезії й Поета, і це, напевно, єдине Божество, що його ми не соромимося возвеличувати з неабиякою помпезністю, низькими поклонами, гучним голосом… Ох, ох, Шеллі! Ох, ох, Словацький! Ох, слова поета, місія Поета і душа Поета! Бачу я, що треба мені накинутися на ці молитви й попсувати, у міру власних можливостей, цей ритуал во ім’я… просто задля елементарної злості, яку збуджує в нас будь-який стильовий ґандж, будь-який фальш, будь-яка втеча від реальності. У зв’язку з тим, що я стаю до бою з особливо високою, майже піднебесною, сферою, то маю стерегтися, щоб не злетіти, як повітряна кулька, і не втратити ґрунт під ногами.

Теза цього начерку: що практично ніхто не любить віршів, а світ віршованої поезії є світом фіктивним і сфальшованим, допускаю, видасться однаковою мірою і сміливою, і несерйозною. Одначе я стаю отут перед вами й заявляю, що мені вірші зовсім не подобаються, мене вони навіть знуджують. Може, скажете, що я нікчемний невіглас? Одначе на ниві мистецтва я працюю вже давно, і мова мистецтва для мене не зовсім уже й чужа. Ви не можете висунути проти мене і ваш улюблений аргумент, твердячи, що я не наділений відчуттям поетичного, бо ним я, власне, наділений і то достатньо – коли ж поезія з’являється мені не у віршах, а змішаною з іншими, прозаїчнішими елементами, наприклад, у драмах Шекспіра, у прозі Достоєвського і Паскаля чи в звичайному заході сонця, я тремчу так, як і інші смертні. Чому ж тоді мене знуджує і мучить цей фармацевтичний екстракт, що зветься «чистою поезією», особливо коли він подається у віршованій формі? Чому я не можу перенести цього монотонного співу, повсякчас піднесеного, чому ритм і рима навіюють на мене сон, чому мова поетів здається мені найменш цікавою з-поміж усіх можливих мов, чому ця Красивість так мало приваблює мене і чому я не знаю нічого гіршого, ніж стиль, нічого смішнішого, ніж манера Поетів говорити про себе і свою Поезію?

Може, я б і був схильним визнати якусь