Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

дарма що доволі непрозора, була радше астральною, ніж матеріальною, і Ралібар Вуз, завзято опираючись ув’язненню в його пащеці, відчув, як темні стінки піддалися, і випав на землю. Після третьої спроби його зжерти чудовисько, певно, вирішило, що він неїстівний, тож розвернулося й широчезними стрибками помчало на пошуки харчів, які належали до того ж виду матерії, що й воно. Ралібар Вуз продовжив свій шлях Печерою Архетипів, однак його просування раз у раз сповільнювали спроби поживитися ним, до яких удавалися недоладні динозаври з черевами, ніби зітканими з туману: алозаври54, птеродактилі55, птеранодони56, стегозаври57 та інші первісні хижі ящери58. Врешті-решт, переживши зустріч з вельми настирливим мегалозавром59, мисливець побачив перед собою двох істот, які мали невиразні людські обриси. Вони були гігантські, мали тіла майже кулястої форми та, здавалося, радше плинули понад землею, ніж ступали нею. Обличчя тих істот були зачатковими й примарними майже до неістотності, та, незважаючи на це, їхні риси непомильно виражали відразу й ворожість. Вони наблизилися до комморіомця, і йому здалося, що одне з них звертається до нього. Мова тієї істоти всуціль складалася з примітивних голосних звуків, але Ралібар Вуз несамохіть, хоча й невиразно, збагнув значення сказаного: 

— Нам, первісткам роду людського, надзвичайно сумно дивитися на копію, що є такою грубою та кричуще викривленою подобою правдивого першовзірця. З прикрістю та обуренням ми зрікаємося тебе. Твоя присутність тут є неприпустимим вторгненням; вочевидь, навіть найненажерливіший з динозаврів не зможе тебе засвоїти. Отже, ми накладаємо на тебе ґеш: негайно залишити Печеру Архетипів і рушити на пошуки тванистої безодні, в якій Абот, що є водночас батьком і матір’ю всієї космічної нечисті, повсякчас продовжує свій бридкий по́діл60. Ми вважаємо, що годишся ти лише для Абота, Яке, можливо, сплутає тебе з одним зі свого власного наплоду та пожере згідно зі звичаєм, якого Воно незмінно дотримується. 

І невтомний Рафтонтіс попровадив геть винаженого мисливця до якоїсь глибокої каверни, розташованої на тому самому рівні, що й Печера Архетипів. Можливо, та каверна була чимось на кшталт її продовження. У будь-якому разі, тамтешній ґрунт виявився значно твердішим, навіть незважаючи на те, що морок був густішим, і Ралібар Вуз зміг би відновити дещицю своєї звичної самовпевненості, якби не безбожні та відразливі створіння, що невдовзі почали йому траплятися. То були істоти, яких він міг уподібнити хіба що до страхітливих одноногих ропух, величезних хробаків із безліччю хвостів і потворних ящірок. Вони невпинною вервечкою хлюпали чи повзли крізь морок, і не було кінця огидним морфологічним різновидам, що являлися очам мисливця. На відміну від Архетипів, істоти ці були сформовані з аж надто щільної матерії, і через постійну необхідність ударами ніг відкидати їх подалі від своїх гомілок Ралібара Вуза почали долати водночас втома та нудота. Хай там як, а він відчув певне полегшення, виявивши, що мірою його просування вперед ті жалюгідні викидні ставали чимдалі меншими. 

Присмерк довкола нього згустився та сповнився гарячою, лиховісною парою, що залишала по собі тванистий наліт на його обладунку та неприкритому обличчі. З кожним подихом він всотував у себе немислимо нудотний запах. Він перечіпався та послизався на скверноті, що плазувала під його ногами, а потім у сморіднім напівмороці побачив, як Рафтонтіс зупиняє свій лет, а тоді розгледів, що унизу під демонічним птахом розливалося щось на кшталт ставка з багнистим берегом, помережаним огидними покидьками, і сірувату відразливу масу, яка майже від краю й до краю заповнювала собою той ставок. 

Здавалося, що тут було першоджерело усілякої потворності і скверни, адже та сіра маса невпинно пульсувала, тріпотіла та здувалася, і з неї шляхом поділу виплоджувалися численні створіня, що одразу розповзалися гротом на всі боки. Були тут такі речі, як безтілесні ноги і руки, що молотили по слизявій твані, голови, що котилися її поверхнею, та вкриті риб’ячими плавцями черева, що борсалися в ній. Були тут усі види виродливих і потворних істот, які збільшувалися в розмірах мірою того, як віддалялися від Абота. А тих, що, випавши з Абота у ставок, недостатньо швидко відпливали до берега, пожирали роти, що роззявлювалися у громадді батьківського огрому61. 

Ралібара Вуза охопила така тяжка втома, що він не здатен був ані думати, ані жахатися, інакше він спізнав би нестерпний сором, бачивши, що дістався місця, яке Архетипи визначили як найбільш відповідне та належне для нього. Усі його чуття скувала мертвотність, близька до тієї, що огортає людину по смерті; і почув він якийсь голос, що лунав немов у далекій височині над його головою, проголошуючи Аботові причину його появи; і не збагнув він, що голос той був його власним. 

Ані звуку не пролунало у відповідь, але зі збриженої маси виросла якась кінцівка, що витяглася й видовжилася у нвпрямку Ралібара Вуза, сягнувши того місця на краю ставка, де той стояв. Кінцівка розділилася, утворивши пласку, немовби зіткану з павутини долоню, м’яку та слизяву. Та долоня торкнулася мисливця й пройшлася усім його тілом від стіп до голови. Щойно зробивши це, вона, схоже, виконала своє призначення, адже швидко відпала від Абота і, звиваючись, неначе змія, поповзла у морок разом із рештою наплоду. 

Досі чекаючи, Ралібар Вуз відчув, як у його мозку немовби щось промовляє без слів і звуків. І значення тієї мови, коли передати її людською, було подібне до такого: 

— Я, Абот, сучасник найстаріших богів, уважаю, що Архетипи виявили сумнівний смак, коли отак знічев’я порадили тебе мені. По ретельному обстеженні не зміг я впізати в тобі одного зі своїх родичів або нащадків; хоча, мушу визнати, спершу мене майже ввела в оману певна біологічна подібність. Ти — геть чужа мені істота, і я не маю бажання наражати на небезпеку своє травлення, споживаючи такі неперевірені харчі. 

Хто ти є чи звідки ти взявся, я не маю анінайменшого здогаду, не можу я й подякувати Архетипам за те, що вони потурбували ту глибоку та супокійну плодючість, яка є сенсом мого існування, проблемою такою прикрою, як та, яку ти становиш. Йди звідси, благаю тебе. До мене доходили непевні чутки про те, що існує десь безпросвітний, похмурий та журний лімб62, знаний як Зовнішній Світ; і, гадаю, він міг би стати підхожою метою твоїх мандрів. Тож я накладаю на тебе невідкладний ґеш: якнайшвидше вирушай на пошуки цього Зовнішнього Світу. 

 

Рафтонтіс, вочевидь, збагнув, що негайне звершення ґешу, покладеного на його підопічного, було поза межами фізичних сил людини. Він повів мисливця до одного з численних виходів з того грота, який населяє Абот, до виходу, що вів у недовідомі простори, які лежали навпроти Печери Архетипів. Там промовистими рухами крил