Сергій Бобрицький - Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький

– Напевно, ту жінку родичі оголосили зниклою. Адже нічого не залишилося від неї... Не знаю, навіщо поліз. Думав, допоможу бідоласі від дурня якогось відбитися, а виявилося все зовсім не так... Загалом, потім вона сказала, що на мені прокляття і зняла його. – Я максимально швидко і чітко промовив цю частину, спеціально пропустивши момент «цілування» з відьмою. – Типу як її прощальний подарунок.

Чи бартер?.. Чорт! Я зовсім забув. Адже вона просила помститися Олегу Борисову! Капець, що робити? Порушувати передсмертну волю чаклунки загрожує неприємностями, вам це будь-який фентезі-контент скаже, від дитячих казок до фільмів жахів.

– Скажи мені, все гаразд? – Дружина, мабуть, побачила мій ступор і легкий напад паніки на обличчі.

– Так, Даш. В порядку. Але, походу, я їй винен, цій відьмі... І треба цей обов'язок віддати, щоб нічого страшного не сталося. Але спочатку – потрібно зібрати вершки…

– Про що ти? – П'яно насупилась дружина.

– Зараз все розповім. Пішли вже, повечеряємо, бо так можна вщент напитися. – Я встав. Подав дружині руку. І ось так, під ручку, вона зі мною підійшла до зачинених дверей спальні.

– Ти готова ще раз побачити Парамона? Кричати більше не будеш? – Я уважно глянув у вічі дружині.

– Ні, не буду, – вона здригнулася й продовжила вже більш бадьоро. – Отже, живемо тепер у гостях у казки, так?

– Типу того. Типу того... Парамон! Приєднайтесь до нас, будь ласка, зара відбудеться рада мешканців цього будинку за пізнім обідом.

– Я тут, Вікторе.

Стояв домовик там, де ми його залишили. У кухні, на дивані. І стіл так само був завалений їжею. Але вона явно не охолола, а все ще була ніби тільки приготовлена.

– Що ж, Дашо, це Парамон. Парамоне – це Даша. Ще раз, так би мовити.

– Привіт... Ти вибач, що так кричала і взагалі ... У шоці я була, загалом.

– Доброго дня, Дар'я. Для мене честь бути представленим Господині дому… – Дух вклонився. Даша трохи почервоніла.

– Та яка я господиня? Як і Вітя, втім, хазяїн? Ми ж винаймаємо цю квартиру. – З прикрістю відмахнулася дружина.

– Ось про це, до речі, я теж хотів поговорити. Даш, як ти дивишся на те, щоби купити цю квартиру? А може, навіть і не одну?

І я розповів їй про золото. Дякувати Богу, другого дубля у Даші з горілкою не було. Ми й так були напідпитку ще після першого. Натомість розпочалося жваве обговорення. Я розповів їй, що вже бачив місця, де це все можна реалізувати. Включно з неофіційними конторами.

– Ні! Я тебе точно не пущу одного з такими грошима! А раптом тебе вб'ють! – Даша закрила рота рукою, очі засльозилися.

– Господи, Дашка, та заспокойся ти! Я максимально захищений! Я знаю їхній пароль, знаю, як проходитиме обмін. Та я навіть біографію оцінювача тамтешнього знаю! Ризики мінімальні. А йти до ломбарду – це означає здати як звичайний метал справжні скарби! – Звичайно, я був не такий впевнений у тому, що говорю, як це показував. Мені було страшнувато. Але вся інформація, що потрібно, у мене й справді була.

– Ризики мінімальні, кажеш? А що йому, оцінювачеві цьому, завадить запам'ятати твоє обличчя? Або відстежити таксі, на якому ти поїдеш додому?

Ідіот! Я – ідіот. Адже вона має рацію... Я зовсім не подумав про маскування. Стільки фільмів бачив, стільки книг читав, а така проста річ навіть на думку не спала... Реально здурів.

– Ось тобі й так… Цього я якось і не збагнув... Потрібно ще про маскуванням подбати... Пробач, Даруся, тупанув.

– Бачиш! Нікуди ти без мене! – Пробурчала вона, але буря вже минула.

– Та вже звісно, ​​нікуди. – Поцілувавши в ніс дружину, я почав думати.

Що треба, щоб мене не впізнали? Змінити зовнішність. Чи підійде грим? Ні, його вміти накладати треба, та й нема його в нас удома. Перука та окуляри? Занадто безглуздо і неприродно. Хоча окуляри, мабуть, можна. Темні. І зайвий елемент маскування, і не видно, якщо очі світяться.

Але окулярів мало... Я запустив пальці у власну шевелюру, почухав потилицю... Та так і завмер.

– Точно! Волосся!

– Що волосся? – Запитала дружина, повільно пережовуючи млинець із сиром.

– Я можу обритися налисо! І відростити бороду.

– Що ти чудиш, Вітю? Сьогодні понеділок. У середу тобі працювати. Якщо ти прийдеш таким же лисим, як підеш у ту контору, то яке ж це маскування? І як ти бороду за два дні відростиш? – У голосі дружини було здивування. Як це, мовляв, я не розумію таких речей.

– А ось якраз почудити я і спробую ... – Усміхнувшись дружині, я повернувся до домового, що мовчав, як миша. – Парамоне, скажи, а є в тебе засіб, щоб швидко відростити волосся? Це ж, мабуть, взагалі просто.

– Є, Вікторе, як не бути? Та тільки воно все одно таку шевелюру за пару днів не відростить. Однак, у тебе й у самого є засіб. – Підморгнув мені дідусь.

– У мене? В сенсі?

– Якщо ти Голосом накажеш волоссю рости – хіба ж воно не послухається? – Посміхався вже на всю старий.

Туплю. Вже двічі за сьогодні. Адже про другий свій дар я зовсім забув.