Володимир Кирилович Винниченко - Сонячна машина

— Правда, Елiзо?!

Елiза швидше затуляє лице руками й похиляє голову. Труда тихо сидить i не зводить великих серйозних очей iз рук пiд червоним, трохи розкудовченим волоссям.

— Елiзо! Вам боляче?

Руки не рушаться. Дихання ритмiчно трудно шарудить iз-пiд долонь.

— Але чого ж вам боляче, Елiзо? Простiть, що я…

Руки рiшуче, швидко злiтають iз лиця. На щоцi й на носi бiлi смужки вiд придушення руками. Зеленi великi очi мокро, дивно, стрiлчасте блищать.

— Ну, значить, ви цiлком задоволенi експедицiєю? Коли ж ви дасте нам воду й свiтло? Га, Трудо?

Труда розумiє. Розумiє, але не кориться. Вона обома руками хапає за руку Елiзу й сильно здушує її пальцями.

— Елiзо! Ви мусите. признати Сонячну машину! Ви мусите, Елiзо! Ну, я розумiю, у вас було обурення, гнiв, ненависть до неї за те, що вона зруйнувала всякi там вашi плани. Ну, була ненависть за те, що знищила життя, зробила людей «худобою». Але тепер же ви самi бачите, що нiякої «худоби» немає, а, навпаки, є в мiльйон разiв бiльше, нiж ранiше було. Ви ж самi бачите, що вашi трони, корони, влади, слави — все ж це таке малесеньке, мiнiатюрне перед тим, що ми матимемо. Ми всi будемо королями й богами, як каже Шпiндлер. Правда ж, Елiзо! Ради бога, плюньте ж ви нарештi на своє князiвство, корони й тому подiбне. Записуйтесь до Вiльної Спiлки. В вас же так багато сил, знання, волi, ви можете бути такою прекрасною! Скiльки ми будемо робити, як це буде страшно цiкаво, гарно! От як тiльки пустимо воду й електрику, зараз же влаштовуємо величезне свято Сонячної машини. А ви не будете на ньому. Ну, хiба ж це можна?!

— Що ж це за свято буде?

— Ух, грандiозне, колосальне свято! Це буде на полi. На широченному полi. Посерединi буде насипано велику гору. Трон Сонячної машини. Трон чи жертовник — я не знаю ще напевно. Це тiльки проект. Ну, одне слово, буде цiла церемонiя. Елiзо! Ви мусите до свята все забути, помиритись i стати нашою. Правда? Правда? Ви побачите- вам не буде так боляче Запевняю вас!

Елiза з блукаючою нiжно-глузливою посмiшкою i з широко розгорненими невидющими очима дивиться у вiкно. I, не повертаючись до Труди, не рухаючись, немовби боячися сполохати те незриме, що розгорнуло очi блукаючим усмiхом, помалу й теж нiжно глузливо говорить.

— Може, й справдi не буде боляче.

— Напевно, Елiзо! Ручусь вам своєю любов'ю до Макса. Ех, Елiзо, як це прекрасно буде! Як тiльки пустимо воду й електрику, я зараз же зроблю одну рiч (поки що секрет, це моя чисто особиста справа), i тодi ми почнемо виселяти всю чужу публiку з нашого дому. (Вони чудесно можуть зайняти порожнi цiлi будинки!) А самi зробимо так: у моїх покоях оселюсь я з Максом, у покоях Адольфа, в тих, що ви жили, — ви з Георгом (вiн знайдеться, неодмiнно знайдеться!), а в покоях Фрiди — Рудольф iз Iрмою. Я вже про цей план говорила i з ним, i з Максом, i вони цiлком погоджуються, а Iрма трохи не задушила мене з радостi, бо я їй заявила, що вiзьму й сама повiнчаю їх. А особливо Рудi задоволений. Розумiється, коли тюхтiй, то…

Труда раптом спиняється й здивовано замовкає: Елiза лiниво пiдводиться, злегка потягається й смiється негарним, жорстким, злим смiшком. I зразу видно, що весь її попереднiй дитячо-соромливий нiжний смiх, усе червонiння, задумлива напiвзгода — все це було несправжнє. А єдине справжнє, натуральне, єдине iснуюче є оцей жорсткий сухий смiшок.

— Що сталось, Елiзо? Чого ви смiєтесь?

— Смiюсь, Трудонько, з вашої милої здатностi фантазувати й захоплюватися мрiями. На жаль, я не запишусь до Вiльної Спiлки. Я не маю здатностi вiрити в фантастику.

Труда не може ще повiрити, отямитись од цього незрозумiлого перескоку Елiзи.

— Та ви це серйозно, Елiзо?!

— Цiлком серйозно, Трудо.

Труда мовчки вражено дивиться на серйозний смiшок, на схудлий сухий нiс, на недобрi очi. Потiм рiшуче, хмарно спускає ноги з канапи, швидко нетерпляче взуває черевики й ви-простовується.

— Так. Тепер я розумiю, Елiзо, чого вам нелюбовно й нещасливо вiд вашої любовi, а боляче. Ну, тiльки ваш Георг буде каятись! I ви будете каятись, що коритесь йому. Можете сердитись на мiне, а я кажу те, що думаю I скажу це саме в лице вашому… владицi Прощайте, Елiзо. Скажiть мамi, якщо спитає про мене, що я хотiла до неї зайти. Але менi зробили в цiй кiмнатi таку прикрiсть, що я не можу нiкого бачити.

Вона бере жужмом iз канапи жакет, капелюш i, шкандибаючи на праву ногу, iде до виходу. Елiза стоїть iз тою самою посмiшкою, iз закостенiлим сiро-жовтим схудлим лицем i падаючим волоссям. На порозi Труда озирається:

— Це рiшуче, Елiзо?

Елiза примружує очi.

— Рiшуче, Трудо.

Труда дивиться в пiдлогу.

— Дивно… Все ж таки дивно. Незрозумiле. Значить, Iрма мала рацiю. Примруженi очi розплющуються.

— А? Яку ж то рацiю мала панна Iрма? Це цiкаво.

— Вона сказала, що для вас краще смерть, нiж Сонячна машина. Очi знову ж примружуються, голова гордо вирiвнюється.

— Хм! Панна Iрма мала рацiю, Трудо. Дiйсно — краще смерть. Можете вiтати її з генiальною прозорливiстю. Прощайте, Трудо!

Труда не рухається, не може рушитися з мiсця: чого ж раптом така виразна, така жагуча ненависть?

Труда знову похиляє голову й стоїть, спустивши руку з жакетом i капелюшем. Потiм, волочачи ними по землi, помалу повертається до дверей i задумливо вiдчиняє їх. Але тут же швидко озирається й чекаюче дивиться: до неї, не хапаючись, але твердо, пiдходить Елiза. Пiдходить, чудно дивиться в самi очi й трохи хрипко додає:

— Але пам'ятайте, Трудо: коли я помру, то не вiд ненавистi, а… вiд любовi. Будете пам'ятати? А тепер прощайте!

I, рвучко, круто вiдвернувшись, iде до вiкна.

А Труда знову стоїть непорушне, непорозумiло, хмарно, стиснувши брови — чи ждучи чогось, чи вдивляючись у спину бiля вiкна. Потiм одчиняє дверi й виходить обережно, як у тяжкохорого, причинивши їх за собою.

* * *

Такi затихлi, такi запорошенi, такi ще недавно забутi машини вже знову блискають, уже ворушать то тут, то там застояними членами. Пiд височенними попереплiтуваними металiчними велетенськими сiтками-стелями вже не цвiрiнчать лунким самотнiм цвiрiнчанням горобцi. Знову стiни вiдбивають гомiн людських, здавалось би, уже навiки вивiтрених голосiв. Завзято, жваво, вперто обсiла людська комашня слоновi металiчнi тiла, довбається в них, маже, пригвинчує,