Харукі Муракамі - Хроніка заводного птаха

був гарячий, як окріп. На тарілочках, поряд з ложечками, лежало по три кубики цукру яскраво-зеленого кольору. Мальта Кано поклала два кубики в чашку, повільно розмішала чай ложечкою, але цукор ніяк не розчинявся. Хтозна-звідки з’явився собака і сів за сусіднім столиком. Я придивився — собака мав голову Усікави. Був великим, чорним, з міцним тулубом, але тільки від шиї починався Усікава. Щоправда, його голову та обличчя вкривала така ж волохата, коротка чорна шерсть, як і тулуб. «Ой, кого я бачу! Це ви, Окада-сан? — промовив собакоподібний Усікава. — Гляньте-но, яка в мене шерсть на голові! Умить виросла, як тільки я став собакою. Оце так несподіванка! Тепер і яйця більші, і шлунок не болить. Не треба ні окулярів, ні одягу. Дивно, чому ж я раніше про це не подумав? Ото було б добре, якби став ним раніше! Окада-сан, може, й ви спробуєте стати собакою?»

У цю мить Мальта схопила останній зелений шматок цукру й щосили жбурнула в голову собаці. Цукор хряснув об голову Усікави, і з неї потекла кров, чорна, немов туш. Однак Усікава начебто не відчув особливого болю. Глузливо посміхаючись, він підняв хвіст і мовчки подався геть. Його собача гордість справді виявилася надзвичайно великою.

На Мальті було тепле напівпальто із щільно запнутим коміром, але ледь відчутний запах її тіла давав зрозуміти, що під пальтом у неї нічого немає. Звісно, голову прикрашав червоний вініловий капелюшок. Я ковтнув чаю, але смаку не відчув. Він лише був гарячим, і більше нічого.

— Як чудово, що ви прийшли! — радо почала Мальта. Після довгої перерви її голос видався мені набагато бадьорішим. — Останніми днями я стільки разів вам дзвонила, та ніяк не могла вас застати дома. Занепокоїлася, чи з вами часом щось не сталося. Тепер я рада, що з вами все гаразд. Почула ваш голос, і на душі полегшало. Вибачте, що довго не давала про себе знати. Про те, як жила, докладно не розповідатиму, бо вийшла б довга розмова. А по телефону скажу коротко: я довго подорожувала. Нарешті повернулася тиждень тому. Алло, Окада-сан! Ви мене чуєте?

— Алло!.. — сказав я і тільки тепер помітив, що тримаю біля вуха телефонну слухавку. Мальта сиділа навпроти за столиком також із слухавкою в руці. Її голос ніби долинав здалека, з-за кордону.

— Увесь цей час я жила за кордоном, на острові Мальта в Середземному морі. Одного дня раптом я відчула: «Так, треба повернутися на Мальту й опинитися біля того джерела. Настав час». Це сталося після нашої останньої телефонної розмови, Окада-сан. Пам’ятаєте? Я тоді сказала вам, що пропала Крита. Чесно кажучи, я не мала наміру надовго покидати Японію. Думала повернутися тижнів через два. А тому не подзвонила вам перед від’їздом. Майже нікому нічого не сказавши, у чому була, сіла в літак і полетіла. А приїхавши туди, вже не могла повернутися. Ви коли-небудь були на Мальті?

— Ні, — відповів я і згадав, що кілька років тому ми вже з нею про це говорили.

— Алло! — сказала Мальта.

— Алло! Я вас слухаю! — озвався я і подумав, що мав їй щось сказати, але не міг пригадати, що саме. Трохи помізкував і нарешті згадав. Переклав слухавку в другу руку. — От що! Я вже давно хотів вам подзвонити і сказати, що кіт повернувся.

Кілька секунд Мальта мовчала.

— Повернувся?

— Так. Це ж ми з вами колись зустрічалися з приводу його пошуків. І я подумав, що треба вам про це сказати.

— Коли повернувся?

— Напровесні. І відтоді з дому не вилазить.

— Зовні особливо не змінився? Порівняно з тим, яким був перед зникненням?

Чи змінився?

— Та начебто хвіст трошки не такий, як раніше… — відповів я. — Коли я його гладив відразу після повернення, то раптом подумав, що хвіст загнутий сильніше. А втім, може, мені просто так здалося. Як-не-як майже рік його не було.

— А ви впевнені, що це той самий кіт?

— Звичайно. Ні з яким іншим не переплутаю, бо давно його тримаю.

— Зрозуміло, — сказала Мальта. — Вибачте, але справжній хвіст вашого кота ось тут.

Сказавши це, вона поклала слухавку на стіл і легким рухом скинула із себе пальто. Під ним справді не було ніякого одягу. Своїми грудьми й трикутником волосся між ногами вона скидалася на Криту. Вінілового капелюшка не зняла. Обернулася до мене спиною — і над сідницями в неї я побачив котячий хвіст. Набагато більший, ніж у звичайних котів, він відповідав розмірам його володарки, а за формою був копією хвоста Макрелі. Так само різко загнутий догори й набагато справжніший, ніж у теперішнього Макрелі.

— Добре придивіться. Це ж справжній хвіст того кота, який пропав. А те, що в нього зараз, — підробка. Його потім приробили. На вигляд вони однакові, та якщо придивитися, відразу видно, що різні.

Я спробував помацати її хвіст, але Мальта, махнувши ним, ухилилася від моєї руки й, гола, вистрибнула на один із столиків. На мою простягнуту долоню зі стелі капнула кров — така ж яскраво-червона, як капелюшок Мальти Кано.

— Окада-сан! Немовля Крити звати Корсикою, — проголосила Мальта зі стола, різко махнувши хвостом.

— Корсикою?

— «Людина — не острів». Пам’ятаєте? — звідкілясь долинув голос собакоподібного Усікави.

Немовля Крити Кано?

Я прокинувся увесь мокрий від поту.

Такого яскравого, довгого і зв’язного сну я вже давно не бачив. І настільки дивного. Навіть прокинувшись, я ще довго відчував, як шалено калатає серце. Я прийняв гарячий душ, замінив піжаму. Минула перша година ночі, але сон уже не брав. Щоб заспокоїтися, я розшукав у глибині кухонної шафи пляшку старого бренді, налив у склянку і випив.

Потім подався до спальні шукати Макрель. Кіт, згорнувшись калачиком, міцно спав під ковдрою. Відкинувши її, я уважно розглядав котячий хвіст, намагаючись згадати, як він загинався раніше. Макрель невдоволено потягнувся і знову заснув. Тепер я вже не мав певності, чи його хвіст у той час, коли його звали Нобору Ватая, був таким же, як тепер. А от хвіст Мальти Кано точно скидався на тогочасного. Кольором, формою — усім. Усі ці подробиці, побачені уві сні, так і стояли перед моїми очима.

«Немовля Крити звати Корсикою», — сказала у сні Мальта Кано.

Наступного дня я не виходив далеко з дому. Вранці накупив продуктів у супермаркеті на станції, приготував на кухні ленч. Нагодував кота великими свіжими сардинами. Пополудні вирішив після довгої перерви піти в муніципальний басейн. Напевне, тому, що наближався Новий рік, людей там було мало. З динаміків під стелею лилися різдвяні мелодії. Я повільно проплив