Стівен Кінг - Протистояння. Том 1

глухонімого — це скидалося на невдалий жарт. Їхнім лідером мусив би бути Дік. А він би був лише списоносцем, третім зліва, без стрічок на погонах — людина, яку впізнає лише її мати. Та відтоді, як на дорозі до них підторохкотів Ральф Брентнер, який їхав собі навмання, вони повадилися казати щось, а тоді зиркати на Ніка, ніби шукаючи в нього підтвердження своїм словам. Ті кілька днів між Шойо і Меєм, до Тома й відповідальності, затягло ностальгійним туманом. Було легко забути про тужну самотність і страх того, що жахіття снилися йому не просто так — йому здавалося, ніби він утрачає розум. Та одразу пригадувалося, що тоді він дивився лише за собою — за списоносцем, третім зліва, жалюгідним статистом у жаскій виставі.

«Я пізнала тебе, щойно побачила. Це ти, Ніку. Бог указав на твоє серце…»

«Ні, я цього не прийму. І як уже на те пішло — Бога я теж не приймаю. Хай стара лишить його собі». Бог для літніх жінок так само необхідний, як клізми й пакетики чаю «Ліптон». А він вирішуватиме проблеми по черзі, ітиме вперед крок за кроком. Відвезе їх до Боулдера, а там буде видно. Стара сказала, що темний чоловік справжній, а не якийсь там психологічний символ, і в це йому також не хотілося вірити… та в душі він знав, що це так. У душі він вірив кожному її слову, і це його лякало. Він не хотів бути їхнім лідером.

«Це ти, Ніку».

Його плече стиснули — він підскочив од несподіванки та розвернувся. Якщо матінка Ебіґейл і спала, то тепер точно прокинулася. Вона усміхалася до нього згори вниз зі свого позбавленого билець крісла-гойдалки.

— От сиділа та думала собі про Велику депресію, — мовила вона. — Знаєш, мій татко колись володів цією землею, і наші володіння тяглися в обидва боки на цілі милі. Так-так. Для чорної людини це чималий подвиг. А я грала на гітарі й співала в залі фермерської спілки — було це в дев’ятсот другому, Ніку, давно-давно. Дуже-дуже давно.

Нік кивнув.

— Гарні були деньки, Ніку. Себто більшість були хорошими. Та, певно, нічо не вічне. Лише любов Божа. Татко помер, і землю розділили між його синами. Мені з чоловіком дісталося шістдесят акрів — небагато. І от моя хата стоїть на тій ділянці. Чотири акри — то все, що лишилось. О, певно, зараз я могла б сказати, що земля знову моя, та це буде вже геть не те.

Нік поплескав її по руці, і вона важко зітхнула.

— Брати працюють не завжди в злагоді, і майже завжди починаються чвари. Тіки згадай Каїна з Авелем! Усі хочуть бути начальниками, і жодному не кортить батрачити! Настав тридцять перший, і банк попросив звіти. І вони зібралися разом, та тоді було вже запізно. До сорок п’ятого все розійшлося — усе, крім моїх шістдесяти акрів та сорока-п’ятдесяти там, де зараз ферма Ґуделла.

Тремкими руками вона дістала з кишені хустинку й витерла очі, повільно та замислено.

— Насамкінець я лишилась одна, без грошей, без нічого. І щороку, як надходив час податків, вони забирали новий шматок землі, а я виходила сюди, дивилася на землю, яка мені більше не належала, і оплакувала її так само, як зараз. Щороку дещиця за податки, ось як це сталося. Тут хвать, там хвать. Залишки я здавала в оренду, та на ті трикляті податки ніколи не вистачало. А тоді мені бемкнула сотня, і вони скасували податки. Ага, скасували, коли лишився оцей осьо крихітний клаптик. Либонь, зовсім збанкрутіли, бідолашні.

Він легенько стиснув старій руку й звів очі до її обличчя.

— О Ніку, у моєму серці зачаїлася ненависть до Бога, — сказала матінка Ебіґейл. — Кожна людина, що любить Господа, також і ненавидить Його, бо Він — суворий Бог, ревнивий Бог, Він те, що Він є, і в цьому світі Він дуже часто відплачує болем за службу, тоді як злодії катаються на «кадилаках». Навіть радість від служіння Йому гірка. Я корюся Його волі, та людська моя частка прокляла Його всім серцем. «Еббі, — каже мені Господь, — попереду, далеко попереду на тебе чекає робота. Тож ти житимеш і житимеш, доки плоть твоя не засохне на кістках. Побачиш, як помруть твої діти, а сама й далі топтатимеш землю. Побачиш, як забиратимуть землю твого батька шмат за шматом. А під кінець отримаєш нагороду — поїдеш геть із незнайомцями, полишивши все, що любиш у цьому світі, та помреш на чужій землі, хоча роботу буде ще не скінчено. Отака Моя воля, Еббі», — каже Він. «Так, Господи, — кажу я. — Хай звершиться воля Твоя», — а в душі проклинаю Його та питаю: «Чому так, чому, чому?» І завжди отримую ту саму відповідь: «Де була ти, коли я створював світ?»

Сльози текли з її очей гірким потоком. Вони струменіли та капали на плаття, і Нік здивувався, звідки в старенької взялося стільки сліз: вона була худа, наче суха гілка.

— Поможи мені, Ніку, — мовила вона. — Поможи мені зробити все правильно.

Він міцно стиснув її долоні. Позаду них Джина захихотіла та підняла вгору модельку, і яскрава емаль засвітилася, заблищала на сонці.

———

Дік із Ральфом повернулись опівдні — Дік сидів за кермом новенького «доджа», мікроавтобуса, а Ральф приїхав на червоному евакуаторі з потужним бампером для розштовхування заторів і краном на кузові. Том стояв, тримаючись за гак, і радісно махав до них вільною рукою. Вони загальмували біля ґанку, і Дік вийшов із «доджа».

— В евакуатора, чортяки, гарна радіостанція, — звернувся він до Ніка. — Аж на сорок хвиль. По-моєму, Ральф закохався в ту машину.

Нік широко всміхнувся. До машин підтяглися жінки. Ебіґейл помітила, як Ральф галантно підвів Джун до евакуатора, а вона глянула на радіостанцію й схвально кивнула. У тієї жінки гарні стегна, і, певне, між ними причаїлася чудова пічка. Народить стільки малят, скільки схоче.

— То коли вирушаємо? — спитав Ральф.

«Як поїмо. Випробували Сі-Бі?»

— Ага. Коли верталися, я його й не вимикав. Рипить — страшне. Там є кнопка безшумного налаштування, та працює вона так собі. Одначе можу заприсягтися, що щось чув, статика там чи ні. Щось іздалеку. Може, і зовсім не голоси. Та скажу тобі правду, Ніку, — чхати я на них хотів. Як і на ті сни.

Між ними зависла тиша.

—