Інна Турянська - Бути другом, Інна Турянська

Погляди цих двох знову зустрілися, Артур ніжно стис Вірину долоню, таким чином натякаючи, мовляв, якщо не хочеш, то не йди. 

— З задоволенням, — наче щиро посміхнулася Віра, але чи була ця посмішка справді щирою, Степан все ж не знав.

Ці двоє мовчки вийшли з хати. Між ними все ще відчувалася напруга.

— Несподіваний вибір співрозмовника, — першою порушила тишу жінка.

— Ну…ми з тобою взагалі мало говорили, Віро. А якщо й говорили, то це важко назвати повноцінною розмовою…швидше гарканням.

— Знаєш, Степане Морозний, інколи людину життя опускає на дно, до псячого рівня, щоб та навчилася розмовляти. Це я про нас з тобою зараз. 

— Мабуть, ти маєш рацію. Я …певно, я повинен і в тебе попросити вибачення, а не вдавати, що нічого не було. Я відчував до тебе огиду і…

— І мав рацію, — перебила його Віра, — Я теж саме відчувала сама до себе. 

— Ти врятувала мені життя…

— Ми обоє знаємо правду, Морозний Степане, я рятувала не тебе, а коханого чоловіка, – відповіла чесно жінка.

Чоловік  хотів сказати щось на кшталт того, що якби був при свідомості, то ніколи б не дозволив, аби Артур помер замість нього. Але в пам'яті виникли спогади: лопата, могила…він сам його туди загнав. Вчасно прикусив язика, краще змовчати. 

— Артур завжди мріяв про дітей і ти..

— Якщо ти, Степане, сумніваєшся, що це його дитина, то я можу для тебе зробити тест–ДНК, – швидко відповіла Віра.

— Ні, ні…я бачу, що то його син. Але навіть якби це було не так, я сам би покривав твою брехню. Мій друг сильна людина, але навіть у сили є межа. 

Чути таке від чоловіка, якого Віра завжди вважала егоїстом, було доволі дивно та незвично. Але вона вірила йому, заради того, щоб не зламати свого друга, Степан Морозний зараз ламав себе.

— Слухай, давай ти купиш щось солодке, бо я в цьому не дуже тямлю, — почухав потилицю Степан, простягаючи Вірі кошти. Вона дивилася на ті гроші і в душі знову оживали неприємні спогади. Гроші їй завжди простягали для іншого. Для інших покупок…або для того, щоб купити її. Вона мовчки взяла гроші, вимушено посміхнулася і зайшла в магазин. 

Взяла для Алена та Михайлика по кіндеру, торт, цукерки, як раптом її обдало крижаним холодним голосом. 

– Вірунечко? — аж принишкла, так її часто називали “клієнти”, — А я все думаю де ти пропала, думав може якого шейха собі знайшла…

Намагалася не зважати, тихо йшла до каси з покупками, але чоловік як тінь слідував за нею. 

— Я скучаю за нашими зустрічами, дівчинко. 

— Я більше не працюю, — відповіла тихим, крихким голосом навіть не дивлячись в сторону переслідувача. Але той не збирався відступати.

— Бачу, ти сама, — почула над вухом, а далі відчула як чоловік протягнув пальцями по її плечі спускаючись пальцями вздовж руки. Завмерла, боялася, щоб тільки Степан не побачив, аби тільки не побачив…, — Досі самотня? 

— Ні, — швидко смикнула рукою жінка, звільняючись від чужих дотиків, — Я виходжу заміж.

Чоловік вибухнув сміхом, було помітно, що не вірить жодному її слову.

— І за кого ж, красуне? — говорив нахабно чоловік, хапаючи її за талію і притискаючи до себе. Віра аж скам'яніла, в очах налило сльози, а в горлі клубок. 

— Якісь проблеми? — глянула продавчиня, ймовірно помітивши наляканий Вірин погляд. 

— Ні…ніяких, — ледь всміхнулася Віра, намагаючись видертися з огидних обіймів, — Скільки з мене? 

— Зазвичай таке питання ставив тобі я, — почула на вухо шепіт чужого чоловіка.

###

Степан мовчки чекав Віру дивлячись кудись в небо. Спекотно, але до Африки ще далеко. І це добре. Відчував, що йому конче треба було поговорити з Вірою. До речі, чого вона так довго? Роззирнувся. І потім крізь вікно помітив її з якимось чоловіком. Той нахабно намагався торкнутися до Віри раз за разом, та було помітно, що їй це неприємно. Спочатку стис кулаки…може так їй і треба... Треба знову відчути це приниження, відчути дихання минулого собі в спину. Але потім на мить уявив на її місці Діну. Уявив, як хтось намагається схопити її проти волі. Намагається прибрати собі до рук, а в її очах сльози, страх, сором, слабкість. Новий приступ гніву накрив його з головою, але вже не до Віри, а до того мужлана, що вперто її домагався. Увійшов в магазин, побачив як Віра ще більше злякалася, побачивши в його очах справжню лють. Як сльози потекли з її очей і її стало трусити. Кіндер-сюрпризи посипалися з рук,  вона готова була ось-ось впасти.

— Вірунечко, а це хто? — з бридкою посмішкою запитав чоловік Віру, — Може це твій майбутній чоловік? — сміявся.

Віра лише опустила голову і заплющила очі. Відчула, як чужі долоні знову торкнулися її талії. Налякано звела погляд. Степан? 

— Чоловік! — твердо заявив Степан, приобійнявши Віру. Його погляд був твердим, як сталь, слова Степана неможливо було поставити під сумнів…здавалося, що будь-хто би повірив в цю правду, — А ти хто? 

— Я?? — розсміявся мужлан, але вже не так завзято, як раніше, — А ти, чоловіче, знаєш хто вона? — грубо ткнув пальцем у Віру, — Повія! Утриманка…зрештою, називай її, як хочеш, — перераховував той, вживаючи болючі та образливі слова.

Степан відчував, що втрачає контроль над собою. Але ні, не через те, що стоїть поруч з повією. Кілька років тому він точно вбив би того, хто би хоч натякнув на те, що він матиме таку подругу, а тим паче її захищатиме. Він би, певно, згорів від сорому, якби хтось навіть про це подумав. Але тепер йому соромно лише за людину, яка судить іншу не знаючи нічого! 

— Я знаю, — напрочуд тихо відповів, — І мені не важливо ким вона була до, важливо ким вона є тепер. А тепер вона мати, жінка і кохана, — сам дивувався зі своєї стійкості. А де кулаки, лопата, чи бодай вогнегасник який висить на стіні і так просить взяти його до рук, щоб гепнути ним по голові нахабного мужлана. 

— Зрозумів, — переможено підняв руки чоловік, здивовано смикнувши губами.

— Якщо ще хоч раз побачу тебе поруч з нею, а тим паче твої слизькі клешні на її тілі, повідриваю все з корінням і…закопаю. Лопата в мене є, не сумнівайся, — говорив так спокійно, наче казку дитині читав, але все відобразилося наляканим поглядом на обличчі незнайомця, — Мила, ти все купила? — звернувся він вже до Віри, а та лише ошелешено махнула головою, — Та де все, я бачу, що кіндери впали? — ніжно посміхнувся, — Що ми дітям дамо? Давай візьмемо інші та ходімо додому, мила.