Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

що на очах у Дати меншого брата, зв’язавши йому руки, потягли солдати. Оце й збудило в мені сумнів. Справді-бо, якщо в Дати Туташхіа стосунки з поліцією цілком нормальні, навіщо було б влаштовувати за ним стеження? І в такому разі чого дивуватися, що він хоче втекти непомітно?..

— Що ж тепер з ним робитимуть? — Дату, звичайно, непокоїла братова доля.

— Когось вони шукають, та, може, й не одного,— мовив я.— Усіх підозрілих і тих, хто чинить опір, відведуть В ПОЛІЦІЮ. У місті оголошено стан облоги — декого, може, й судитимуть.

— Твоєму дядькові й моєму братові вони нічого не зможуть зробити,— сказав Дата.— Я в цьому й так упевнений, та гаразд, подивимося.

Ми обережно визирнули у вікно, і тоді мені по тілу морозом сипнуло. Мою таємницю могли ось-ось витягти на світ божий. Так воно й сталося.

З гурту затриманих, щільно оточених солдатами, виводили по двоє, кожного ретельно обшукували й перевіряли документи. Відпускали майже всіх, а затриманих, одвівши трохи набік, садовили прямо на бруківку. Поблизу крутився наш третій агент. Він шукав нас, бо в метушні загубив і не помітив, як ми пірнули в порожній вагон. Йому не було чого непокоїтися, бо разом з об’єктом стеження, тобто з Датою Туташхіа, зник І агент, тобто я, а все-таки наша доля хвилювала його, і він щохвилини озирався навсібіч. Був у нього, правда, й інший клопіт: мій «дядько» й брат Дати Туташхіа заплутались у сільці, і треба було їх визволяти. Перший етап своєї ролі він провів правильно — стояв і чекав, що зроблять поліцейські. Могли ж і відпустити обох? Тоді не треба було йти до офіцера, який керував операцією, відкриватися йому і, таким чином, порушувати правила конспірації. Правду кажучи, він правильно провів і другий етап, йому ж не могло спасти на думку, що Дата Туташхіа спостерігатиме все це, як на долоні. Вивели разом «дядька» й брата Туташхіа, котрих солдати одразу ж упізнали,— це ті самі, що чинили опір. Солдати швидко обох обмацали — зброї не було, а все ж таки їх відігнали до невеличкої групки найпідозріливіших. Третій агент ще трохи покрутився і, підійшовши до офіцера, який керував операцією, розгорнув перед ним свій документ. Офіцер сам вивів мого «дядька» й перевірив його документи. Вони побалакали й підкликали брата Дати Туташхіа. Офіцер щось його запитав, хлопець щось відповів, і всі троє рушили до виходу.

Дата Туташхіа голосно засміявся, якось пильно подививсь мені в очі. Я й бровою не повів.

— Той чоловік, видно, знає мого дядька.

— Видно, знає,— погодився Дата Туташхіа.

Ми сиділи один проти одного, позирали у вікно й чекали, поки кінчиться той переполох. Я думав про своє, він — про своє, але обидва, мабуть, про одно й те саме. Мене було викрито, але я вирішив нізащо не підтверджувати здогаду Туташхіа, навіть якщо б він спробував це зробити. І разом з тим я подумав, що поліція скоро вже закінчить свою мороку, а що мені тоді робити? Одчепитися від нього? Я не мав права. Зізнатися йому в усьому й іти за ним, поки він сам захоче зі мною розпрощатися? Але зізнатися я теж не мав права.

Ох і дісталося ж тоді моєму батькові! Гарненькими слівцями я згадував його в ті хвилини!

Мені, викритому агентові жандармерії, треба було зараз тремтіти від страху перед Датою Туташхіа. Але — о диво! — нічого такого я не відчував. Щось мені підказувало — не буде зла від цієї людини. А от що думає Дата Туташхіа, що він збирається робити — це питання мене просто-таки діймало зараз. Аж ось поїзд смикнувся й потяг нас у напрямі Молоканського ринку. Оточення вже знімали, але все одно приємно було, що нас везуть від солдатів.

Коли наш вагон порівнявся з Мазутним провулком, поїзд зупинився. Ми оглянули обидва боки залізниці і, не помітивши нічого підозрілого, повискакували з вагона.

— Що ж тепер робитимемо, дядьку Прокопе? — спитав я.— Свою адресу самі знайдете чи вас провести? — насмілився я додати, коли мій вагонний попутник уважно зміряв мене з голови до ніг.

Дата Туташхіа витяг годинника, довго розглядав циферблат і, ще раз зиркнувши на мене, сказав:

— Хочу пройти містом, подивитися, що робиться, взагалі що тут і як. Коли поспішаєш, брате, йди сам. Дорогу я знайду.

— Та ні, поспішати мені немає куди.

— Ну, а коли немає куди, пройдемося разом. Бачиш, як виходить, ми один одному потрібні. Хіба не так? — Дата Туташхіа всміхнувся лукаво, і я зрозумів, що вся моя конспірація цілком і безнадійно провалена.

— Якщо перелізти через оцей мур, вийдемо в місто на вулицю Черкезішвілі,— сказав я.

— Ну, тоді перемахнемо!

Перелазити в цьому місці було ризиковано — якраз на розі вулиці Черкезішвілі та Мазутного провулка міг стояти козачий або поліцейський патруль, І нас неодмінно схопили б. Я пам’ятав, що трохи далі, в напрямі Чугуреті, між цим муром і будинками був довжелезний вузький прохід. Той прохід являв собою вервечку малесеньких дворів, що поприліплювалися до муру з того боку; туди ми й пішли.

— Отут, дядьку Прокопе,— сказав я.— Тут не так небезпечно.

— Нехай буде тут,— сказав Дата Туташхіа і припав вухом до муру.— Якийсь галас по той бік стіни!

Я теж прислухався.

З-за муру й справді чути було глухий гомін.

Спритно, як ящірка, Дата Туташхіа здерся на високий мур з гладенького каміння, а було йому тоді вже сорок. Задерши голову, я стежив за ним, милуючись і заздрячи. Сидячи верхи на мурі, він досить довго роздивлявся, що там, унизу, і нарешті, перехилившись і подавши руку, витяг наверх і мене.

За муром у двориках збилося чоловік сто. Вони стояли невеликими купками, перемовляючись і, очевидно, про щось сперечаючись. З вулиці Черкезішвілі підходили все нові люди. Багато з них тримали під пахвою згорнуті транспаранти. Дехто поприставляв їх до муру.

Ми повсідалися на горожі. Унизу, трохи ліворуч від нас, купка людей оточила світлочубого молодика років тридцяти. Він витяг годинника, невдоволено похитав головою й попросив людей підійти ближче.

Вони підходили. Коли кругом стояла вже досить щільна юрба, світлочубий сказав тихим голосом, що на Головінському проспекті у військовому соборі засіли чорносотенці, в основному з «Союзу Михаїла Архангела». Рівно о дванадцятій годині вони збираються почати маніфестацію. Попереду піде духівництво. Поліція й монархісти сподіваються, що маніфестація продемонструє вірність населення Тифліса і всього Кавказу