Маргарет Мітчелл - Звіяні Вітром (том 1)

- А як же городяни? Гх що… повбивали?

- Декого вбили, але не кулями,- похмуро докинув одноокий солдат.- Вступивши до міста, Шерман одразу заявив мерові, що цивільне населення повинно покинути місто, всі до останньої душі. А там же полишалося чимало старих, які не витримали б дороги, і хворих, яких не можна було рушати з місця, і дам, які були… Коротше, яких теж не годилося б чіпати. І він повиганяв їх усіх з осель, саме коли сипонула страшна злива, сотні й сотні людей позаганяв у ліси під Раф-енд-Реді, а генерала Гуда повідомив, щоб прийшов і забрав їх. І багато хто помер від запалення легенів, не витримавши таких випробувань.

- Але чом він це зробив? Вони ж не могли заподіяти йому ніякої шкоди! - скрикнула Мелані.

- Він заявив так: місто йому потрібне, щоб солдати й коні мали де відпочити,- сказав Френк.- І там вони сиділи до середини листопада, а тоді він вивів їх з міста. І при відході спалив його геть усе.

- Невже таки геть усе? - зойкнули нажахані дівчата.

Несила була збагнути, що таке гамірне людне місто, де

аж роїлося від вояків, уже не існує. Що немає вже мальовничих будинків у затінку дерев, великих крамниць і чепурних готелів. Мелані ледве стримувала сльози - адже вона народилася в цьому місті й ніякої іншої домівки не мала. Та й у Скарлет серце защеміло: вона теж устигла полюбити це місто, яке стало для неї майже таким самим дорогим, як і Тара.

- Ну, оце, власне, й усе,- швидко докинув Френк, стривожений виразом дівчачих облич. При цьому він намагався виглядати якомога бадьоріше, бо ж зовсім не бажав засмучувати дівчат: адже тоді він і сам губився і не знав, що робити. Найгіршого він не зважився їм розповісти. Нехай уже від когось іншого це почують.

Він не міг розповісти їм, що побачила південська армія, повернувшись до Атланти: квартал за кварталом самі чорні комини над пожарищами, вулиці захаращені напівзгоріли- ми уламками та купами цегли, старі скалічені вогнем дерева, з яких холодний вітер струшує на землю обпалене віття. Він пригадав, що від цього видовища йому ледь не зробилося млосно, пригадав, які страшні прокляття зривалися з уст конфедератів, коли вони побачили руїни міста. Він тільки мав надію, що ці дами ніколи не довідаються, яким жахіттяй було дивитись на сплюндроване кладовище: це б їх доконало, бо ж там поховано батьків Чарлза

й Мелані. Атлантське кладовище й досі являлось йому в кошмарних снах. Шукаючи коштовностей, солдати-янкі розбивали склепи й розкопували могили. Вони грабували мерців, здирали з трун оздоби й ручки зі срібла, золоті й срібні іменні таблички… Моторошне видиво становили скелети й напівзітлілі трупи, порозкидані просто неба поміж розбитих домовин.

Не міг Френк розповісти їм і про собак та котів. Жінки ж так кохаються в них! Він і сам любив кішок та собак, отож побачивши тисячі зголоднілих тварин,- безпритульних, відколи їхніх господарів так брутально викурили з міста,- був вражений цим ледве чи менше, ніж кладовищем. Наполохані, замерзлі, вони дичавіли від голоду, стаючи мов дикі звірі: дужчі нападали на слабших, а слабші чекали, коли поздихають зовсім слабосилі, аби пожерти їхні трупи. А над зруйнованим містом ширяли в зимовому небі зловісними темними цятками канюки.

Френк пошукав у пам’яті, чим би таким приємним піднести настрій дамам.

- Але декотрі будинки таки вціліли,- сказав він.- Ті, які стояли осторонь від інших і на які вогонь не зміг перекинутись. І церкви, і будинок масонської ложі теж лишилися цілі. І кілька крамниць. Однак ділову частину міста і все, що прилягає до залізниці та до П’яти Променів,- цю частину міста, на жаль, зрівняно з землею.

- Отже,- гірко зауважила Скарлет,- і той склад біля колії, що дістався мені в спадок від Чарлза, теж згорів?

- Якщо він поблизу колії, то згорів, але…- Раптом Френк усміхнувся: як то він зразу про це не подумав? - Можете втішитися, дами! Будинок вашої тітоньки Туп стоїть цілий. Трохи ушкоджений, але цілий.

- Як же він уцілів?

- Таж він цегляний і, крім того, чи не єдиний на всю Атланту під шифером. Мабуть, завдяки цьому він і не зайнявся від вогняних іскор. Та й стоїть він майже з самого краю на північній околиці міста, а там якраз пожежі не дуже лютували. Правда, янкі, що стояли в ньому постоєм, пообдирали все всередині. Вони спалили навіть плінтуси та поруччя з червоного дерева на сходах, але це пусте! Головне, що будинок як стояв, так і стоїть. Коли я минулого тижня бачив міс Туп у Мейконі…

- Ви бачили її? Як вона ся має?

- Дуже добре! Дуже добре! Коли я сказав їй, що її будинок уцілів, вона вирішила зразу ж вертатись додому.

Цебто якщо цей старий негр, Пітер, дозволить їй. Чимало мешканців Атланти вже повернулося, бо в Мейконі вони не мали спокою. Шерман не взяв Мейкона, однак усі бояться, що в місто можуть вдертися Вілсонові хлопці, а це було б ще гірше за Шермана.

- Але ж це нерозумно - вертатися, коли їм немає де жити! Де ж вони оселяться?

- Вони, міс Скарлет, селяться в наметах, у халупах, у дерев’яних хатинах, туляться вкупі по шість-сім родин в уцілілих будинках. І силкуються відбудовуватись. Тож не кажіть, міс Скарлет, що це нерозумно. Ви ж знаєте атлант- ців так само добре, як і я. Вони дуже залюблені у своє місто, як і чарлстонці у свій Чарлстон, і треба чогось сильнішого, ніж янкі та пожежі, щоб стримати їх від повернення до Атланти. Атлантці - ви вже даруйте, міс Меллі,- вперті як мули, коли йдеться про їхнє місто. Чому - я не розумію, бо мені воно завжди здавалося занадто гамірним, якимсь аж зухвалим. Але я що - я не городянин зроду, і взагалі міста не люблю. І ще скажу я вам: хто перший туди вертає, той найбільшу поживу має. А хто вернеться останній, не знайде ні деревини, ні цеглини, ні каменя від свого будинку, бо все вже розтягнуть ті, які перші кинулися відбудовуватись. Ось щойно передучора я побачив, як місіс Меррівезер з міс Мейбел та з їхньою старою негритянкою накладали цеглу на тачку. А місіс Мід сказала мені, що заміряється поставити собі дерев’яну хатину, як тільки доктор вернеться й допоможе їй. Вона каже, що