Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

що не мені говорити про шляхетність. Але я не здався. Наша віра навчає терпіння. Терпіння, яке я виявив щодо вас, мені, маю надію, зарахується, як і те, що я тільки всміхнувся у відповідь на ваше нахабство, якщо тільки можна назвати нахабством ваше ставлення до когось, хто вас переростає на стільки голів. Але нині, мостивий пане, про це вже не йдеться. Я взяв вас на спиток, якому єдиний видатний наш сучасник дав дотепну назву: «спиток надто великою ґречністю», і він же цілком слушно підсумовує, що це найстрашніша з усіх випроб і що тільки вона може відокремити зерно від полови. Я не витикатиму вам, що ви її не витримали, — переможців тут не гурт. Але принаймні — і це буде висновок з останніх слів, що ми ними перекинемося на цьому крузі земнім, — я хочу вбезпечити себе від ваших наклепницьких вигадок.

Досі мені на думку не спадало, що гнів пана де Шарлюса викликаний кривдними словами, якими я нібито відгукнувся про нього; я напружив пам’ять: про нього я не говорив ні з ким. Якийсь злоріка наклепав на мене. І я рішуче відмів накинуту на мене пеню.

— Невже, — додав я, — ви розсердилися на мене за те, що я сказав про наші близькі стосунки дукині Ґермантській?

Він згірдно посміхнувся, підніс голос до найвищих регістрів і завиграшки узяв найприкрішу і найзухвалішу ноту.

— Ох, мостивий пане! — сказав він, вертаючись умисне повільно до своєї природної інтонації і ніби впиваючись химерними переборами нисхідної гами. — Я певен, що ви себе обмовляєте, каючись у тім, що сказали, ніби ми з вами «в близьких стосунках». Я не можу вимагати виняткової точности слів від того, хто легко переплутав би меблі Чипендейла з амвоном рококо, але, зрештою, я не думаю, — додав він уже з вкрадливою пестливістю в голосі і розпливаючись у чарівливій усмішці, — я не думаю, щоб ви могли сказати і повірити, нібито ми з вами у близьких стосунках!Якщо ж ви похвалилися тим, що вас мені відрекомендували, що ви розмовляли зі мною, що ми з вами трошки знайомі, що я майже без усякої просьби з вашого боку погодився з часом узяти вас під своє крильце, то, навпаки, я вважаю, що це цілком природно й розумно. Значна вікова ріжниця між нами дає мені право вказати вам, без найменшого бажання вас принизити, що те, що ви були мені відрекомендовані, що те, що ми з вами розмовляли, що те, що ми з вами оце познайомилися, — що все це було для вас як не честю, — мені про це говорити не з руки, — то принаймні удачею, і глупота ваша виявилася не в тім, що ви про неї розголосили, а в тім, що не зуміли з неї скористатися. Додам навіть, — сказав він, несподівано і ненадовго перейшовши від гнівної фудулії до ніжности, насиченої таким глибоким смутком, ніби йому збиралося на плач, — що коли ви залишили без відповіді пропозицію, зроблену вам у Парижі, мені це здалося нечуваною зухвалістю, — я ж бо думав, ви добре виховані, з доброї буржуазної родини (єдино цього прикметника він зневажливо просичав), — настільки неймовірною, що в простоті душевній я пояснював її всякою бреднею, яка завжди розминається з правдою: пропажею листа з помилково зазначеною адресою. Я визнаю, що це страшенно наївно, але святий Бо-навентура волів радше повірити в те, що віл може літати, аніж у те, що брат його збрехав. Ну, та, зрештою, вже по всьому, книжка вам не сподобалася, нема чого розводитися. Ось тільки мені здається, що ви могли б (тут у бароновім голосі забриніли щирі сльози) написати мені, бодай з пошани до мого віку. Я хотів вам запропонувати щось украй спокусливе, але уникав доводити це до вашого відома загодя. А ви воліли, не знавши навіть, про що йдеться, відмовитися — нехай. Але, кажу ще раз, завжди можна написати. Я б на вашому місці, ба навіть на своєму, написав. З цього приводу я навіть віддаю перевагу своєму місцю перед вашим, кажу, з цього приводу, бо взагалі я вважаю, що всі місця рівні й тямовитий робітник мені куди любіший за багатьох дуків. Але я можу сказати, що волію своє місце, бо за все своє довге життя, навіть аж надто довге, я зроду не вчинив, як ви. (Голова пана де Шарлюса утопала в тіні, і я не бачив, чи спливають з очей у нього сльози, що бриніли в його голосі.) Я вже казав, що ступив сто кроків вам назустріч, а ви на віддяку відійшли від мене на двісті. Тепер я йду від вас, ми з вами більше не знайомі. Я забуду ваше ім’я, але не забуду вашого поводження, аби в ті дні, коли буду схильний припускати, що люди щиросерді, делікатні чи бодай настільки кмітливі, що не змарнують нагоди, яка випадає раз у житті, — аби сказати собі в ті дні, що я надто високої думки про людей. Ба ні, якщо ви комусь переказали, що знайомі зі мною, коли так воно й було, — бо зараз так уже не буде, — то я визнаю, що це цілком природно, це відавання шаноби мені, коротко, мені це приємно. На жаль, деінде і за інших околичностей ви говорили щось зовсім протилежне.

— Присягаюся, бароне, нічого кривдного про вас я не казав.

— А хто вам каже, що мене скривджено? — люто вереснув пан де Шарлюс і сів на канапі, на якій допіро лежав нерухомо, а в цей час на обличчі його корчилося мертвотно-блідаве спінене гаддя, а голос робився то проразливим, то густим, повертаючи все виггя розшалілої бурі. (Він завжди балакав гучно, аж озиралися на вулиці люди, а тепер міць його голосу подесятерилася, немов форте не на роялі, а в оркестрі, та ще й з переходом у фортисимо. Пан де Шарлюс рикав.) — Невже ви гадаєте, ніби можете мене скривдити? Та чи усвідомлюєте ви, з ким розмовляєте? Аби ви знали, отруйна слина п’яти соток ваших дружків, навіть якби ці ліліпутики позалазили на плечі одне одному, могла б обплювати лише палюхи моїх найясніших стіп.

З цієї миті хіть переконати пана де Шарлюса, що я