Джо Хілл - Пожежник

На жінчине чоло набігли зморшки. Вона глянула на Пожежника, припнутого до полоза, а тоді знову на Гарпер. Зробила крок до паркану і розтулила рота, щоб заговорити — і враз розчахнулося вікно на другому поверсі.

— Давайте ходу! — крикнув чоловік, підтверджуючи слова Гарпер. Він мав рушницю, хоч і не цілився в них, притискаючи натомість її до грудей. — Бодай крок по цей бік паркана зробите — і цей крок стане останнім. На півночі є спеціальне місце для таких, як ви.

— Один з них хворий, — відгукнулася жінка.

— Вони усі хворі, — зареготав її чоловік.

26

Увесь наступний ранок Гарпер відчувала, що за ними безперестану спостерігають: часом потайки, а часом і відкрито. Старий чолов’яга у майці визирав на них з-за ґратчастих дверей власного котеджу. Троє малих, ледь не однакових хлопчаків, у яких аж лило з носа, пильнували за чужинцями з вікна свого будиночка-ранчо. Нік помахав до них. Малі відповідати не стали.

По тому їхній гурт переслідувало чорне авто, плентаючись десь за чверть милі під акомпанемент гравію, що шурхотів під колесами. Машина спинялася одночасно з ними, відновлюючи рух, щойно вони знову рушали в дорогу. Всередині сиділо четверо чоловіків: двоє спереду, а двоє ззаду; чоловіків у фланелевих мисливських пальтах та маленьких круглих капелюхах.

— По-моєму, вони озброєні, — промовила Рене. — Як думаєш, ми в безпеці? Хоча ні, не відповідай. Кажуть, дурних запитань не буває, але, як на мене, то це — саме таке. Ми в безпеці не були вже багато місяців.

Чорне авто волочилося за ними хвостом десь із годину, а по тому зненацька рвонуло вперед і зникло з шосе на бічній дорозі, вистрілюючи камінням з-під коліс. Один з пасажирів пожбурив з вікна порожню бляшанку з-під пива, але Гарпер сумнівалася, що той жест було адресовано їм. Зброї в них вона не бачила, та коли автівка звертала з шосе, товстий рум’яний чоловік на задньому сидінні склав пальці пістолетом, націлив його на Ніка і спустив уявний гачок. Паф.

Уже під вечір вони дісталися Бакспортського торгового поста, який виглядом нагадував колишню стайню: з конов’яззю перед будівлею та віконними рамами з шорсткої соснини. Понад вхідними дверима здіймалися оленячі роги. На критому ґанку збирав пил несправний автомат «Кока-Кола». Неасфальтована стоянка стояла порожня, в’їзд був перекритий ланцюгом. Поверх ланцюга звисала натягнута біла шматина, з виведеними на ній чорною фарбою словами:

ТУТ УСІ ЗДОРОВІ.

ХВОРІ, ЙДІТЬ СОБІ ДАЛІ

Втім, з їхнього боку ланцюга хтось лишив розкладний стіл. На ньому стояли паперові миски, наповнені супом з локшиною, поряд — ряд паперових стаканчиків з водою.

Самого запаху супу вистачило, щоб запустити слинні залози Гарпер. Її шлунок скрутило від голоду, але найбільше її вразило не це. На одному краю столика стояв флакон з якимось рожевуватим сиропом і крихітним пластиковим шприцом. Того типу, що люди використовують, щоб орально ввести дозу ліків собаці чи маленькій дитині. На етикетці значилося «еритроміцин», далі йшла доза для когось на ім’я Щасливий. Засіб уже рік як видихався, і пляшечка була напівпорожньою, ззовні вкрита липкими цівками висохлого сиропу. Під флаконом був прикріплений булавкою аркуш блокнота: чув ви з немічним це допоможе?

Гарпер узяла пляшечку в руку і придивилася до будівлі Бакспортського торгового поста. Чорношкірий чоловік у фланелевій сорочці, з окулярами в золотій оправі на кінчику носа, позирав на неї з-за заставленого дрібницями вікна: різьблений з дерева лось, лампа з дерев’яною підставкою. Гарп здійняла руку на знак подяки. Чоловік кивнув, окуляри зблиснули, він відступив у пітьму.

Вона ввела Джону першу дозу: впорснула ліки йому до рота, а тоді дала аспірин. Тим часом інші вмостилися на узбіччі й пили ледь теплий суп, перехиляючи паперові миски до ротів.

Помаранчевий знак «ОБ’ЇЗД ДЛЯ ХВОРИХ» вказував на захід, на звивистий путівець, що вів геть від містечка Бакспорт. Вони зупинилися біля дерев’яних кóзлів («ХВОРИМ ДОРОГИ НЕМА»), щоб роздивитися алею, яка вела у місто, і далі — до морського берега. Дорога тягнулася в затінку кремезних густолистих дубів, а обабіч рясніли дво- і триповерхові будиночки в колоніальному стилі. Денний час уже збігав, тож Гарпер помітила в будинках запалене світло — електричне світло — і вуличний ліхтар, що відкидав блакитне металеве світіння.

— Господи, — промовила Рене. — Ми повернулись у частину світу, де є електрика.

— Та ні, — відказала їй Еллі. — Та частина світу лежить по інший бік цих кóзлів. Як думаєте, що станеться, якщо спробуємо туди ступити?

— Не знаю, і пробувати ніхто не буде. Рушимо за вказівниками й робитимемо, як сказано, — відповіла Гарпер.

— Ходіть-но сюди, — сказала Еллі, — східцями вперед і до бойні. Шикуємось рядочком, без штовхання.

— Якби нас хотіли вбити, то вони вже мали не одну нагоду, — відзначила Рене.

— Та ви на мене не зважайте, — сказала Еллі. — Я всього лише виснажений прокажений підліток.

27

Ніч вони провели у відкритому наметовому містечку, яке було спеціально позначене для використання інфікованими. Обабіч ґрунтової дороги, що вела до містечка, височіли дві величезні дерев’яні голови, вирізьблені за подобою благородних індійських вождів. Усе, як годиться: тужливі мудрі очі та оперені головні убори були на місці. Над входом висів банер, що проголошував: «ХВОРІ, ЛИШАЙТЕСЯ ТУТ. ВОДА, ХАРЧІ, ТУАЛЕТ».

Спали вони під столиками для пікніка, дощ дріботів по дерев’яних дошках, скрапуючи вниз, на них. Зате в містечку були біотуалети. Після тижня підтирання шматинами то була немислима розкіш. На подив Гарпер, Джон проспав усю ніч, груди рівномірно здіймалися і спадали, а на худому, зморшкуватому обличчі застиг вираз мрійливого спокою. Прокинувся він лише раз, коли Гарпер засунула шприц йому в рота, щоб порснути чергову дозу антибіотиків, та навіть тоді Джон лише видав кволий звук, здивовано хропнувши, а тоді знову повернувся до сну.

Вони пробули в наметовому містечку майже увесь ранок, вичікуючи, поки вщухне дощ. Той припинився десь по обіді, і вже невдовзі вони вирушили в дорогу. Прохолодний бриз розвівав листя на густих міцних дубах. На кожній вологій поверхні виблискували промінчики сонця, перетворюючи звичайне павутиння на заквітчане діамантами мереживо.

Гурт прямував за вказівниками «ХВОРИМ СЮДИ» на північ і схід — переважно на північ — повз ліс і озеро. Дорогою вони натрапили на складаний стіл, виставлений на узбіччі, на якому хтось поставив миску з поштучно загорнутим печивом «Орео», сталевий дзбан з благословенно прохолодним молоком та паперові стаканчики. Будинків поблизу не було видно. Столик самотньо стояв у кінці ґрунтової алейки, що вела назад до дерев.

— Свіже, — промовила Гарпер. Вона заплющила очі, насолоджуючись крижаним ковтком. — Усе це тут зовсім нещодавно розклали.

— Ні. Звісно