Гі де Мопассан - Твори. Том 1

край дороги напроти себе. Вона бачила, як уста його шепочуть: «Я люблю вас», — і мерщій одвернулася, щоб мимоволі, пориваючись до нього, не відповісти тими самими трьома словами, які от-от могли злетіти із її уст.

Повернулися до готелю.

Приймати ванни вже було пізно. Діждали сніданку. Пролунав дзвін, що кликав до столу, а Андермата все ще не було. Вони пройшли ще раз по парку і вирішили снідати без нього. Довго сиділи за столом, та ось уже й сніданок закінчився, а банкір не повертався. Знов усі вийшли в парк, посідали під деревами. Одна по одній минали години, сонце торкаючись променями листя дерев, хилилося до гір, а Віль не появлявся.

Раптом він показався на стежці. Йшов швидко, скинувши капелюха і витираючи піт з лоба, краватка збилася набік, жилет розстебнутий, наче після трудної подорожі чи якоїсь бійки, після величезних і тривалих зусиль.

Побачивши тестя, він гукнув:

— Перемога! Кінець! Але який день, друзі мої! Ну й старий лис, поморочився я з ним!

І одразу ж розповів про свої змагання й труднощі.

Старий Оріоль спершу висунув такі безглузді вимоги, що Андермат, перервавши переговори, пішов. Його завернули. Селянин вирішив не продавати землю, а віддати її в користування акціонерному товариству з правом, на випадок невдачі, забрати її назад. А в разі успіху — зажадав половину прибутків!

Банкірові довелося підраховувати на папері, малювати план ділянок, доводити, що вся земля коштує не більше, як вісімдесят тисяч франків, а витрати акціонерного товариства одразу ж сягнуть мільйона.

Але овернець відповів, що він обчислює вартість своєї землі інакше, що коли на ній побудують лікарню та готелі, то ціна їй буде величезна, тому й рахувати треба не по теперішній вартості земельних ділянок, а по тій, якої вони набудуть згодом.

Тоді Андермат сказав, що можливий великий прибуток буває пропорційним великому ризикові, і настрахав його збитками.

Зрештою дійшли до такої згоди: дядько Оріоль перекидає акціонерному товариству всю землю по берегах струмка, тобто всі ті ділянки, де можна було сподіватися знайти мінеральну воду, а крім того, вершину пагорба для будівництва казино та готелю і ще кілька виноградників на схилі — їх треба буде розбити на ділянки і запропонувати найвідомішим паризьким лікарям.

За цей внесок, оцінений у двісті п’ятдесят тисяч франків, тобто приблизно вчетверо дорожче проти справжньої вартості землі, селянин мав одержувати чверть прибутків товариства. Навколо майбутньої лікарні у нього ще лишалося вдесятеро більше землі, й Оріоль був певен, що в разі успіху розумно продасть цю землю і збере гроші, як він казав, на посаг дочкам.

Як тільки домовились, Андерматові довелося тягти батька й сина до нотаріуса, щоб скласти запродажну, обумовивши в ній, що угода анулюється, якщо потрібної води не знайдуть.

Ускладнення і обговорення кожного пункту, суперечки, нескінченне повторювання одних і тих же доказів та аргументів тривало мало не до вечора.

Тепер, нарешті, все було скінчено. Банкір мав свій курорт. А проте він з жалем повторював:

— Доведеться обмежитись водою, на землі тут не заробиш! Спритний він, старий хитрун!

Потім додав:

— Ба! Та я ж можу купити старе товариство, і на цьому відіграюсь! У всякому разі, сьогодні ввечері мені треба вертатись у Париж.

Маркіз здивовано скрикнув:

— Як — сьогодні ввечері?

— Атож, любий тестю, я маю підготувати остаточний договір, поки Обрі-Пастер зробить тут свердловини. Треба так уладнати все, щоб за два тижні почати роботу. Не можна втрачати жодної години. До речі, попереджаю^ ви — член правління мого товариства, в якому я повинен мати переважну більшість. Даю вам десять акцій. Вам, Гонтране, теж десять.

Гонтран засміявся:

— Дуже дякую, любий. Перепродую їх вам назад. Отже, ви мені винні п’ять тисяч франків.

Але Андермат не любив жартів у таких важливих справах. Він сухо сказав:

— Якщо ви не можете поставитись до цього серйозно, я звернуся до когось іншого.

Гонтран перестав сміятися.

— Ні, ні, дорогенький, ви ж знаєте, що я весь до ваших послуг.

Банкір звернувся до Поля:

— Може, ви, пане Бретіньї, зробите мені дружню послугу — візьмете й собі десяток акцій, увійшовши й до складу правління?

Поль відповів, уклонившись:

— Дозвольте мені, не приймаючи такої люб’язної пропозиції, самому вкласти сто тисяч франків у вашу справу, яку я вважаю прекрасною. Так що це я прошу вас зробити мені честь.

Вільям у захваті стиснув йому руки — ця довіра скорила його. Він, зрештою, завжди відчував непоборне бажання обняти людей, які вкладали гроші в його починання.

Але Христіана вся почервоніла від хвилювання і образи, їй здавалося, що її зараз продали й купили. Якби Поль її не любив, то хіба запропонував би він сто тисяч франків її чоловікові? Ні, звичайно! Тільки ж не треба було цього робити хоча б при ній.

Подзвонили на обід. Усі пішли до готелю. Коли сіли до столу, пані Пай-мати поцікавилася у Андермата:

— Так ви засновуєте новий курорт?

Новина вже облетіла цілу округу, і всі схвильовано обговорювали її.

Вільям відповів:

— Боже мій, ну звісно ж! Адже цей курорт нікуди не годиться.

І звернувся до Обрі-Пастера:

— Даруйте мені, добродію, що я за обідом починаю ділову розмову, але ввечері я їду до Парижа, і час аж ніяк не терпить. Чи не погодилися б ви керувати розкопками, щоб знайти багатше джерело мінеральної води?

Задоволений інженер відповів згодою, і серед загальної мовчанки вони намітили, де саме провадити розшуки, що мали початися негайно. За кілька хвилин усе було обговорено й визначено з ясністю й точністю, які Андермат завжди вносив у свої справи.

Потім зайшла мова про паралітика. Вдень бачили, як він ішов через парк, спираючись на одну милицю, а вранці користувався двома.

Банкір казав:

— Це ж диво, суще диво! Він просто на очах одужує, діло йде велетенськими кроками.

Поль, щоб зробити приємність чоловікові Христіани, промовив:

— Це старий Кловіс іде велетенськими кроками.

За столом схвально засміялися. Всі очі дивилися на Віля, всі уста вітали його. Офіціанти вже подавали йому першому, з поштивою догідливістю, яка одразу ж зникала з їхніх облич та рухів, коли вони переходили до сусідів. Один з них подав Андерматові візитну картку на тарілці.

Той узяв і прочитав півголосом:

— «Доктор Латон з Парижа буде вельми щасливий, якщо пан Андермат зробить ласку і приділить йому кілька секунд на розмову перед від’їздом».

— Скажіть, що зараз я не маю часу, але повернуся через вісім чи десять днів.

В цю мить Христіані передали букет від доктора Онора.

Гонтран засміявся:

— Старий Бонфій буде третім, — сказав.