Олена Гриб - "Опальна принцеса". В пошуках Дракона, Олена Гриб

– Гвинте, друже, оце зустріч! – Я безпомилково впізнала програміста, якого ганяла з дорученнями Аріна. – Ваша смугаста роба дуже доречна. Готуєтеся до долі в’язня? Давно пора. О, лорде Рендале, і ви тут? Маєте чудовий вигляд. Засмагли чи підфарбувалися?

Метушня посилилася, кілька інших свічок розгорілись яскравіше. Очі швидко звикали до напівтемряви, і я змогла виокремити ще два чоловічі силуети – поки що для мене безіменні. Трохи віддалік виділялася бліда пляма – гадаю, чиясь пишна сукня. Але чому вона валялася на землі?!

– Аріна Керейра? Ви непритомні чи відпочиваєте?

Над головою пронісся скрегіт – трохи тихіший, ніж той, який відправив мене у вільний політ. Темрява згустилась, і я запізно збагнула: досі її розганяло слабеньке денне світло, що пробивалося зі щілини в стелі.

Спалахнули лампи. Електричні. Стовідсотково не потойбічні. Я заморгала і скривилась. Очі сліпило від розмаїття яскравої мозаїки. Вона покривала стіни, стелю (крім центру), колони в кутках… Її головною героїнею була… Та-дам! Правильно, Ньепа. Ну і Дракон-засновник, але в набагато менших кількостях, ніж на зображеннях у палаці.

– Тату! Це моя лялька, а не твоя принцеса! – повернув мене в реальність роздратований голос Аріни. – Звідки вона тут взялася?!

Тато?! Я пропустила образливу фразу мимо вух і закрутила головою, вишукуючи самого Мануеля Керейру. Він – один із двох невідомих? Але хто конкретно?» Сивий у хакі з автоматом чи лисий у строгому костюмі з битою? Вони обидва не відреагували на вигук.

– Допоможіть! – різонув слух інший голос – тонкий, знесилений, сповнений відчаю. – Допоможіть…

Я зістрибнула на землю, застережливо підняла руки.

– Пропоную тимчасове перемир’я, – запропонувала, скоса поглядаючи на пістолет малого калібру, що з’явився в широкій долоні лорда Рендала. – Господи! Що ви робите?!

За спинами незнайомців стояла дівчина – смаглява, чорноволоса, років шістнадцяти, щонайбільше – сімнадцяти. Аж ніяк не «тип Ньепи» – ймовірніше, співвітчизниця Іди Бьен, убитої Патріком. Її одяг не був схожий на долінейський. Тонка мішкувата сорочка до колін – не щоденне вбрання в місцевому товаристві, та й туга мотузка на зап’ястях навряд чи належала до дизайнерських штрихів.

– Що тут відбувається?! – гаркнула я зі злістю і страхом одночасно.

Різко обернулася, почувши шерех позаду, мигцем помітила на стіні нереально яскраву картину… Смаглявка в короткій полотняній сорочці встромляє ножа у живіт білявої красуні, обвішаної коштовностями з ніг до голови. Потім мені в обличчя врізалася бейсбольна бита і стало не до милування інтер’єром.

Мене відкинуло до вівтаря. У шиї щось хруснуло, лусочки жалібно скреготнули по каменю, в ніс ударив слабкий запах сірки.

«Тільки пустельного дракона тут не вистачало!» – але сморід йшов від подряпаної мною плити. За минулі століття вона напевно брала участь не в одному кошмарному обряді… Не здивуюсь, якщо тут знаходили свою смерть і люди, і дракони.

– Лялька ще ворушиться? – з ноткою презирства поцікавився лорд Рендал. – Прискорюємося. Долінейські кретини десь поблизу.

Я уявила, що цей удар дістався б звичайній людині, і здригнулася. У незахищеного силовим полем не було б шансів. Мене не намагалися оглушити – мені підписали смертний вирок лише тому, що я завадила ритуалу.

Погляд наткнувся на іншу мозаїку. На ній закривавлена ​​блондинка зверталась до небес, топчучи тіло напівголої брюнетки.

– Тату! Він же її вбив! – зойкнула Аріна. – Ми так не домовлялись! Ти сказав, ніхто з наших не постраждає!

«Він» – один з невідомих, якщо точніше – лисий, з чого я зробила висновок, що Керейра – його сусід, сивочолий здоровань трохи за п’ятдесят. Він стояв біля третьої сценки – тієї, де золоті прикраси вмираючої Ньепи світилися примарним світлом.

Лисий знову з’явився в полі зору. Він штовхав перед собою світловолосу дівчину з зеленими очима. Коштовностей на ній було більше ніж на мені одягу, але увагу присутніх прикувала смаглявка.

Блондинка впала на вівтар і почала тихо скиглити. Чорнявій розв’язали руки, дали ніж і показали на зображення.

– Розумієш, що ти повинна зробити? – До неї підійшов лорд Рендал і підбадьорливо поплескав по плечу. – Будь слухняною дівчинкою, і твоя Іда не постраждає.

Вона швидко кивнула:

– Так пане. Я не підведу, пане.

– Постарайся, а то…

Ненависть, що спотворила обличчя смаглявки, ясніше ясного давала зрозуміти, в кого їй хочеться встромити лезо, але дівчина лише опустила очі і зробила крок до вівтаря. Вона зупинилася за пів метра від мене, широко замахнулася…

Блондинка зойкнула.

Я спробувала відбити ніж рукою. Він зісковзнув. Пройшовся по лусочках і порізав бік жертви. Уособленню Ньепи? Дівчині, що в останній момент замінила Аріну? Цілком можливо.

Смаглявка з переляку закричала і кинулася геть. Білявка, незважаючи на поранення, теж почала вставати, однак напоролася на мою луску і, закотивши очі, впала назад на камінь.

«Це ж просто подряпини!» – чужа кров червоніла на мені, і я поспішила відійти.

– Тату! Все йде не так!

Я похитнулась і випросталася. Погляд наткнувся на четвертий епізод із життя Ньепи. Вона, вся така прекрасна і піднесена, зцілюється в золотому сяйві.

– Кров зникає! – пронизливо закричала Аріна. – Це воно?! Те саме?!

«Це у мене включилася функція самоочищення», – могла б пожартувати я, але компанія цих людей не схиляла до дружніх бесід.

– Тату! У неї навіть голова ціла! Ньепа відродилася в ній!

– Замовкни, Айро. Ти верзеш нісенітниці.

Це сказав не сивий здоровань. Аріні відповів лорд Рендал.

Я обімліла. Які ж ми з Кано дурні! Мануель Керейра – не таємнича тінь, що маячить на другому плані, а ключовий герой, сполучна ланка між Долінеєю і Ластонією. Талановитий ляльковод, що прикидається лялькою. Чоловічий варіант Валері, з тією лише різницею, що її гра долінейців не обдурила. Він завжди в центрі подій і смикає за ниточки, але його сприймають як пішака!