Ляна Аракелян - Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян

– Гріс!..

– Бачу, не ворушись. Геро, підсмажимо його.

– Ви посміли порушити мій спокій, – пролунав свистячий голос небіжчика. Потім з надгробка показалася голова скелета з палаючими вогнями в порожніх очницях. Згадався череп, який так любо погладжував Шрам. Бррр! Яка гидота!

Скелет у застарілому одязі повільно підіймався з гробниці. Аметист блиснув, мій медальйон відгукнувся на світло. Небіжчик шумно потягнув повітря.

– Спадкоємиця проклятої бруднокровки! Як ти посміла мене потривожити?!

– Хто ти? – надавши голосу хоча б мінімальної впевненості, запитала я.

– Підіймаєш мене, не знаючи, хто тут похований?! Як це нагадує таку ж саму дурепу Оуеллану! Що ти про себе уявило, дівчисько?!

Я згадала, як професор Вікк ім’ям Маруни намагався розговорити Зурмса.

– Іменем Маруни, богині Абсолютної Темряви, наказую тобі говорити правду!

– Хто ти така, щоб наказувати мені?!!! Мені, одному з найбільш всемогутніх магів Лартіони?!!! Тупорила дівка! Перш ніж використовувати магію крові, потрібно було купити хоч телячі мізки!!!

Ноги тремтіли й підкошувалися. Хто мене за язик смикав? Я зробила кілька маленьких кроків назад.

– Я бачу вас, недомаги. Недоучки! Що ви зробите проти Ельянга Всесильного?!

Скелет заторохтів кістками, вийшов з гробниці, вогні в порожніх очницях гнівно палахкотіли пурпуром. На нього осіла знайома сітка. Я продовжувала задкувати назад. Скелет сіпнувся, сітка затягнулася сильніше. Затріщали кістки.

– Я не зможу його довго утримувати, – прохрипів Богріс. – У мене всього два накопичувачі.

Ельянг Всесильний – хто це? Ніколи про нього не чула. Я вперлася в щось тверде. Обмацавши, зрозуміла, що це друга гробниця. Цікаво, де вихід: праворуч чи ліворуч? Я повільно пішла вздовж неї.

Скелет мабуть зрозумів, що краще не рухатися, бо застиг на місці.

– Ну що, цуценята-недоучки, наскільки вашого запалу вистачить? Ще трохи і сітка ослабне.

– Альг?

– Готовий!

Скелета різко підняло у повітря і вдарило об стіну склепу. Звід здригнувся. У цей момент Ельянга Всесильного огорнула вогняна спіраль. Але скелет реготав.

– Недомаги! – Вогні спалахнули, згасли, а потім загорілися яскраво-жовтим. Голос гримнув так, що миттєво заклало вуха: – Не змагайтеся, якщо не знаєте силу того, кого підняли!

Кришка гробниці піднялася в повітря і полетіла б у мене, якби не сталося щось. Почувся дзвін розбитого скла, склеп осяяв миттєвий яскравий спалах і-і-і... вибух. У гуркоті почувся голос Германа:

– На підлогу!.. Усі на підлогу!..

Я як підкошена впала, прикрила голову руками й підтягнула ноги. Якби я цього не зробила, то шматок надгробка відбив би їх. Коли курява вляглася, я розплющила очі.

– Усі називають себе на ім’я, – почувся голос Ліка.

Хвала богам, усі живі.

– Геро, висвітли нормально цей безглуздий склеп! – рявкнув Альгін.

Під звід злетіло кілька потужних імпульсів. Я встала, сяк-так обтрусила одяг. Від Ельянга Всесильного залишилися кілька кісточок, роздроблений череп і перстень з аметистом. Перстень підійняв Гріс і забрав собі.

– Завтра покажу його Шраму.

– А головне – розкажи, звідки він у тебе, – гмикнув Гера. – Руто, з тобою все гаразд?

– Так. Чим ви його так приклали?

– Це ти у своєї подруги запитай.

Тролиця обтрушувала штани й тихенько по-гномськи лаялася.

– Чим ти його так, Кхибро?

– Нашим зіллям! – сплюнула тролиця. – Це ж ти без нічого пішла, а я потягла з собою сумку. Згадала про опіки і про всяк випадок взяла зілля з собою. Коли ця кістлява тварюка спробувала звільнитися від сітки мороку, я подумала, що ефект раптовості допоможе нам виграти кілька секунд. Але звідки я знала, що так станеться?!

– Дівчата, це те саме зілля, яке на парі в пані Сурри обпекло нам шкіру? – ворухнув вухом Лік.

– Угу, – тільки й відповіла Кхибра.

Я подивилася на шматок граніту: до моїх ніг упала та сама зірка Елххі, про яку говорила в пророцтві Шеллієн.

– Друзі, а пророцтво майже збулося, – пролепетала я, показуючи пальцем на шматок граніту. – Зірка впала до моїх ніг. Якщо розділити добу на три частини, то якраз третина дня осяялася спалахом. Причому він був настільки яскравим, що можна цілком прийняти за схід сонця. Виходить, зілля потрібно назвати «Сіль Семи Стихій»?

– Гіркий струмок якраз впадає в море біля бухти Семи Стихій. А зілля зварене на його водиці, – згадав ельф.

– Опупиріти, – тільки й змогла видихнути Кхибра.

– Гасимо світло і робимо ноги, – сказав Альг.

– Зачекай, – зупинила його я і підійшла до гробниці та зазирнула всередину.

З-під уламків стирчав шматок сувою. Я потягнула обережно за край і витягла на світло пошарпану карту.