Зінаїда Павлівна Тулуб - Людолови. Том 2

щастя, що пані гетьманова вчасно вирвалася з цієї пастки! — додав він і не помітив, що Настя зблідла, як мрець.

— Кисмет, — пошепки виронила вона.

Але витримка й тут не залишила колишню султану Стамбула: вона запросила гостя до їдальні і довго й гоcтинно частувала його різними винами, ласощами і наїдками.

Остання спроба

Вдень капало на сонці з дахів, кучугури снігу ставали ніздрястими і брудно-жовтими, а небо, високе і синє, - сліпучим. Білими парусниками йшли в ньому хмари, і хоч раз у раз знов починала вити й кружляти в степу хуртовина, хоча вночі й намерзли на шибках крижані пальми й ліси, а з дахів спускались скляні торочки бурульок, — вже відчувалася близькість весни.

Якось у неділю, коли Настя і челядь пішли до братської церкви, ввійшов до Сагайдачного Максимка-кобзар.

Він був у високих чоботах, у хутрянці і новій теплій шапці. Кобза висіла на ремні за плечем.

Сагайдачний здивовано зиркнув на нього.

— Прощай, батьку, — вклонився йому в ноги Максим. — Піду в Московщину.

— Куди? — здивовано перепитав Сагайдачний.

— У Московщину… У Москву, — відповів молодий кобзар і, зашарівшись, додав пошепки: — По татарочку…

Сагайдачний відповів не одразу.

— Ну, що ж, щасти тобі доля… Але подумай, Максиме: мо, краще й не шукати її?..

Максим здивовано й незрозуміло зиркнув на гетьмана, постояв з хвилину, ніби чекаючи пояснення, потім вдруге вклонився йому, подякував за хліб за сіль, побажав йому видужати — і зник.

Сагайдачний не ворухнувся, — лежав, випроставши руки на ковдрі, пестив пучками ворсу і дивився у стелю. Тихо-тихо було у всьому будинку, ніби ніхто й не дихав у його порожніх покоях.

Коли ось у передпокої почувся невиразний гомін, чиїсь настирливі, обурені й плаксиві голоси, суворе буркотіння старого козака, що вартував біля входу, потім суперечка, і раптом крізь широко розчинені двері вдерлися до спочивальні кілька козаків і дві жінки. Старий сивий козак з порубаною скронею підійшов до ліжка і став, широко розсунувши ноги.

— Що ж ти, батьку, забув за нас? — сумно й докірливо заговорив він. — До тебе, як до бога небесного, не добитися. Жене нас твоя челядь в три вирви, начеб ми й не козаки.

Сагайдачний підвівся на лікті й мовчки оглядав непроханих гостей.

— Хто ви? Звідки? Що треба? — спитав він, а серце раптом закалатало в грудях якимсь важким передчуттям.

— Та козаки ж ми, — враз загомоніли козаки. — З-під Канева.

— З-під Дубна.

— З Брацлавщини.

— Вже тиждень добиваємось до тебе: і вранці і вдень. Нема доступу.

А одна з жінок раптом заплакала і впала навколішки:

— Зглянься ж, батьку!.. Остання ти наша надія, бо женуть нас на панщину, наче хлопок, і на коноплі, і прясти, і скрізь…

— А поки чоловік з турком бився, ганяли нас на роботу пани управителі. Канчуками всі спини посписували, — підхопила друга пронизливою настирливою швидкомовкою, ніби намагалася за якусь мить виказати геть усе, що так довго і з таким болем образи нагромаджувалося в неї на ceрцi.

— Та цить вже, Одарко, — урвав її старий козак. — Не торохти, як калаталка… А ти, батьку, вислухай, бо ж пан осавул не дасть нам ради. Ані Танцюра, ані хтось інший. Адже ж ми реєстрові. Де ж це чувано, щоб нас ганяли на панщину або наших жінок?! А коли ми з походу додому прийшли — самі кістки та шкіра, сам знаєш, — так кляті старости та державці, та різні орендарі враз на нас, як та воша, накинулись: і данини давай, і роби. А в нас ще й рани не позагоювались. Та ми б їм шаблями пельки позатикали, коли б сила була… Женуть жінок та дівчат робити, а ти мовчи й дивись, ще й дякуй, що тебе з печі не тягнуть. А якщо не підеш на панщину, так іди собі геть з хати на мороз. Кажуть: «Не повиселялися до запорозьких вольностей або до крулевщизни — отже, визнали себе за послушних, за хлопів тобто. Ну й робіть».

— А тепер ще нове, нечуване лихо, — втрутився другий, гнівно блимаючи очима з-під насуплених брів. — Становлять нам по селах та по хуторах військо кварцяне на стацію, щоб ми, мовляв, не бунтували. Стоять вони в нас та грабують, бо ж — відома річ — жовніри по два роки платні не бачать. Вимагають вони і харчу, і горілки, і меду. Та де ж його взяти? А не даси, так він тобі такого лиха накоїть, що й на думку не спаде.

— Впіймає порося, — верескливо урвала Одарка, — або курку та й дає: «На, засмаж». Та щоб йому, проклятому, смачно було, бо викине собакам та нове ловить — смаж ізнов. І до дівчат лізе, і до молодиць. Мені доньку загубив, проклятущий… Ще й лається, і загрожує. Ти й рушницю йому полагодь, ти й шаблюку вигостри. Тільки клопоту з ним чоловікові.

Баба заплакала, а козак з кошлатими насупленими бровами відсунув її і знов звернувся до гетьмaнa.

— А нам, козакам, ще й досі за похід грошей не сплачено. Наказали: не стійте полками по містах та містечках, ідіть собі по домівках та чекайте платні. От ми, дурні були, й порозходилися, бо ж холод та морозяки. Чекаємо-чекаємо… Чи то поки сонце зійде — роса очі виїсть, як кажуть стapi люди? Чи то нам, батьку, одразу за шаблюки братися?

— Авжеж, — перебив інший, що досі весь час мовчав, важко спираючись на ціпок. — Дехто вже й береться. От Юрко Шибеник на Брацлавщині цілу ватагу зібрав.

— Бо ж обіцянки — цяцянки, — вкинула перша баба.

— Ну, а старшина як? — спитав Сагайдачний, приголомшений новинами.

— А їй що — горить? — В кожного землі, хутори, отари, підсусідки та кріпаки. А нам з тієї служби хліб наш насущний.

— Ще й вимагають, щоб лежами та приставствами маєтків не обтяжували, а в козака — самі воші, от і вся худобинка.

— Та ви ж, паночку любенький, напишіть королеві та всьому панству, — знов зацокотіла Одарка, — бо ж нам, бідним людям, і не приступитися до великих панів.

— Оце вірно. Коли б знали, краще б і не ходили в той клятий похід, бо ж сили він нам повисмоктував, як той павук. Хто калікою повернувся, а хто застудився, і так скрутив його ломець, що й досі лежить колодою. Та й тобі, батьку, не краще приходиться, — зітхнув старий козак, вперше помітивши, як зблід і змарнів Петро Конашевич.

Замовкли козаки, ніяково переступаючи з ноги на ногу.

— Ти, батьку, нам даруй, що ми так до тебе, — заговорив нарешті кошлатобровий козак. — Ми