Ернест Міллер Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

і, мабуть, насправді я тільки радів, що ми не одружені. Пригадую, якось уночі ми розмовляли про це, і Кетрін сказала:

— Любий, але ж мене відішлють звідси.

— А може, й не відішлють.

— Напевне відішлють. Вирядять додому, і ми не побачимось аж до кінця війни.

— Я приїду у відпустку.

— На подорож до Шотландії і назад тобі не вистачить відпустки. До того ж я не хочу розлучатися з тобою. Та й навіщо нам тепер одружуватись? Ми й так одружені. Як на мене, то більшого й бажати годі.

— Я ж хотів цього тільки задля тебе.

— Ніякої мене окремо не існує. Я — це ти. І не відмежовуй мене від себе.

— Я гадав, усі дівчата хочуть заміж.

— Правда, хочуть. Але ж, любий, я заміжня жінка. Я одружена з тобою. Хіба я тобі погана дружина?

— Ти премила дружина.

— Розумієш, любий, я вже раз скуштувала, як то чекати одруження.

— Не хочу про це чути.

— Ти ж знаєш, що я люблю тебе. Тобі має бути байдуже, як мене й любив хтось інший.

— Мені це байдуже.

— Не треба ревнувати до людини, якої вже й на світі нема, а тобі я віддала все.

— Я не ревную, але не хочу про це чути.

— Бідолашний ти мій. А. от я знаю, що ти мав усяких там дівчат, але мені до того байдужісінько.

— А може, нам якось одружитися потайки? На випадок, коли зі мною щось станеться або в тебе буде дитина.

— Одружитися можна лише в два способи: церковний чи громадянський, іншого немає. А таємно ми й так одружені. Розумієш, любий, коли б я була віруюча, воно б для мене багато важило. Але я зовсім не віруюча.

— Ти ж дала мені святого Антонія.

— То просто на щастя. І мені його хтось дав.

— Отже, тебе ніщо не тривожить?

— Тільки те, що мене можуть розлучити з тобою. Ти моя релігія. Все, що я маю в житті.

— Ну гаразд. Але досить тобі сказати хоч слово, і ми того ж дня одружимось.

— Любий, не говори так, наче ти мусиш рятувати мою доброчесність. Я й так цілком доброчесна. Не можна ж соромитись того, від чого ти щасливий і чим пишаєшся. А ти хіба не щасливий?

— Але ти не покинеш мене задля когось іншого?

— Ні, любий. Я ніколи не покину тебе ні задля кого. Нас можуть спіткати всілякі лиха. Та цього тобі нема чого боятися.

— Я не боюся. Але я так люблю тебе, а ти вже любила колись іншого.

— І що з ним сталося?

— Його вбито.

— Атож, а коли б не це, я не зустрілася б з тобою. Я не з тих, що зраджують, любий. У мене чимало вад, але я вірна й незрадлива. Тобі ще колись набридне, що я така вірна.

— Мене скоро пошлють назад на фронт.

— Не треба думати про це, поки ти ще тут. Ти ж бачиш, любий, я щаслива, і нам так хороше разом. Я вже хтозна-скільки не була щаслива, а коли зустріла тебе, у мене мало не тьмарився розум. Та, мабуть, таки тьмарився. Але тепер ми щасливі і любим одне одного. То будьмо ж просто щасливі, та й годі. Хіба ти не щасливий, любий? Може, я роблю щось таке, що тобі не до душі? Скажи — що мені робити, щоб догодити тобі? Хочеш, я розпущу коси? Хочеш побавитись ними?

— Так, і ляжеш до мене.

— Гаразд. Тільки спершу піду провідаю хворих.

Так минало літо. Ті дні в пам'яті збереглися не дуже виразно, пригадую тільки, що було жарко і газети рясніли вістями про перемоги. Я мав міцне здоров'я, і ноги в мене швидко загоювались, отож скоро після того, як уперше став на милиці, я облишив їх і почав ходити з ціпком. Потім мені приписали лікувальні процедури в Головному госпіталі: згинання колін у механічних апаратах, ультрафіолетове опромінення в дзеркальній камері, масаж, ванни. Я ходив туди пополудні, а потім заглядав у кафе, випивав чогось і читав газети. Тинятись по місту я не любив і просто з кафе повертав назад до свого госпіталю. Мені хотілося тільки одного: бачити Кетрін. Решту часу я ладен був згаяти абияк. Здебільшого цілий ранок я спав, а після обіду часом вирушав на кінні перегони і вже потім на процедури. Інколи заходив до Англо-американського клубу, сідав там у глибоке шкіряне крісло біля вікна й читав журнали. Відтоді як я облишив милиці, нам уже не дозволяли виходити удвох: вважалося, що одній сестрі негоже показуватись на люди з пацієнтом, що видимо не потребував сторонньої допомоги, і через те протягом дня нам рідко випадало побути разом. А втім, іноді, коли з нами могла піти й Фергюсон, ми таки вибиралися кудись підвечеряти. Міс Ван Кемпен погодилась на тому, що я і Кетрін великі друзі, бо мала з неї добру допомогу в госпіталі. Вона чомусь уявила собі, що Кетрін походить з визначної родини, і це остаточно зміцнило її прихильність. Міс Ван Кемпен издавала величезної ваги походженню, та й сама була неабиякого роду. До того ж у госпіталі тепер прибуло хворих, і вона мала досить клопоту й без нас. Літо було жарке, і хоч я знав у Мілані багатьох людей, проте завжди прагнув повернутися до свого госпіталю ще завидна. На фронті італійці просувалися по Карсо, захопили Кук на тому березі проти Плави й вели наступ на плато Баїнзіцца. Вісті з Західного фронту були не такі втішні. Скидалось на те, що війна затяглася надовго. Тепер і ми вступили в неї, але, як мені здавалося, ще добрий рік мав піти на те, щоб перевезти через океан сяке-таке військо і підготувати його до бою. Наступний рік обіцяв бути поганим, та міг виявитись і добрим. Італійці втрачали силу-силенну людей. Я не уявляв собі, як таке може тривати далі. Навіть якби вони взяли усю Баїнзіццу й Сан-Габрієле, у австрійців залишалося ще безліч гір по той бік. Я сам бачив їх. Усі найвищі гори були на тому боці. На Карсо тривав наступ, але внизу, на морському узбережжі, там болота й мочарі. Наполеон ударив би по австрійцях на рівнині. Він ніколи б не вступив з ними у бій у горах. Він дав би їм спуститися вниз і вдарив би під Вероною. Та на Західному фронті ніхто ні по кому так і не вдарив. Певно, війни тепер не кінчаються перемогами. А може, й взагалі не мають кінця. Може, настала нова