Валерій Олександрович Шевчук - Три листки за вікном

захоплення; щось і зі мною починало чинитися дивне-дивне! Таке химерне й незрозуміле – проникало мені в серце, а може, глибше. Я раптом зрозумів: єдино щирий серед усіх – все-таки князь. Колись зломило його нещастя, і ось він раптом уздрів дітей, і, здається, бачив він насправді не цих, що співали, а своїх, давно померлих. Так, він став через своє горе смішний і потворний, а через нерозум свій – деспотичний, але в глибині єства він безпомічний та плохий. Десь глибоко в ньому – розкрита рана, і вона болить та мучить. Хто зна, може, хтось тяжко й жорстоко його прокляв, бо не вміє він своє горе долати без смішних та недоладних перетяжок. Не вміє він очистити душу від намулу власної глупоти і від тисячі безглуздих умовностей, з яких сплів власне теперішнє існування. Я пожалів цього нещасного, цього малого й убогого: який злий і недостойний жарт, що він носить розшитий золотом мундир, що мусить вдавати із себе пастиря, коли насправді він вівця. Ось і другий біля нього, азартний гравець і облудник. Великий актор, який замість грати свої ролі в театрі, грає їх у житті. Мусить ставати тим, кого грає, і перетворює своє життя у фарс. Мені стало страшно від того, бо яка його мета? Утриматися на маленькій посаді директора провінційної гімназії – чи така вже це велика житейська ціль? Відтак і він нещасний і так само нікчемний, адже розумом і талантом бог його не обділив. Мені захотілося покинути їх тут, вийти, гримнувши голосно дверима, – хай собі думають, що це вітер завітав у цю господу. Мені й справді захотілося стати у цьому сутінному, побитому вогниками приміщенні вітром, крутнути й завіяти, погасивши всі лампадки та свічки. Хай залишаться хоч на мить у темряві і хоч на мить стануть такими, якими вони є. Хай забудуть всі оці цяцьки, якими бавляться, і відчують у душі жах – може, очистить він їх од плевелів та брехні…

Ці думки прорвалися в мені несподівано, наче зламалася гребля і линула в той пролом вода. Ні, ні! Я не повинен так думати, моє призначення – тішитися з їхньої заскорузлості та несправжності. Моє призначення – вимічати таких у житті і ставити їм на лоби невидимі тавра. Я не повинен їм співчувати, бо інакше почну втрачати себе. Почну втрачати власну суть, а коли так, ще, чого доброго, проявлюся тут, у цьому помешканні, живою істотою – отим молодшим учителем гімназії – і змушений буду пояснювати, як я тут опинився. Саме тому я почав задкувати, треба було мені конче полишити цей вертеп і якнайшвидше втекти до того, котрий зараз самотньо блукає по засніженій вулиці, вдаючи, що гуляє. Вскочити йому в груди і згорнутися там, як собачаті. Стати жалем і болем того маленького чоловічка, адже і він уже не такий, який був на початку цієї історії. Він теж починає змінюватися і знаходить у собі щось непередбачене…

Я вже й справді збирався покинути дім, коли ж хлопчики перестали співати. Князь знову пішов їх обіймати і слинити їм лоби.

– Ну й ну! – сказав він. – Це не хлопчики, а справдешні янголи. Дивіться мені, – пригрозив він жартівливо Ковнірчуку, – на вас лежить обов'язок виховати їх і вивести в люди. Я сам за тим стежитиму й сприятиму вам…

Ковнірчук якось дивно витягся, наче проковтнув кілка, лице його перекосилося, але це тривало тільки долю секунди.

– Який батько не хоче добра своїм дітям? – смиренно сказав він.

– Всякі є батьки. У вас я, правда, не сумніваюся, вже не раз казав, ви по-справжньому достойний чоловік.

Ковнірчук зашарівся, наче й справді мав право на такий комплімент.

– Зробите мені ласку завітати у кімнати, – попросив принижено він, розмова про обов'язки перед дітьми йому, здається, не дуже подобалася. – Сюди, сюди, ваша світлосте, – широко розчинив він двері до їдальні. Зараз ми, з вашого дозволу, щось перекусимо з дороги.

У їдальні біля столу порядкувала Охоцька, князь обдивився її оком знавця.

– Моя економка! – запобігливо представив Ковнірчук. Охоцька зробила церемоніальний кніксен.

– Родичка чи наймана? – спитав попечитель, коли Охоцька вийшла з кімнати.

– Племінниця в перших, – з готовністю відповів Ковнірчук.

– Економку годилося б тримати старшу, – сухо зауважив князь.

– З християнського милосердя її взяв, – засокотів Ковнірчук. – Клопоти по дому, самі знаєте, не малі, а тут ще діти…

Князь подивився на Ковнірчука важким, трохи підозріливим поглядом, але той був настільки смиренний і мав таке неблазенно-смиренне обличчя, що князь зволив поплескати його по плечі.

– Ну-ну, – прогув він. – В моєму домі тулиться також із десяток родичів. Зубожілі родичі – це випробування нашої терпимості.

– Воістину, ваше превосходительство, – виструнчився Ковнірчук. – Бідні родичі – це той інструмент, за допомогою якого спитує нас бог…

В гімназію попечитель з'явився наступного дня. Він побував в усіх учителів на уроках, вів з усіма себе чемно, гарно й лагідно обходився з дітьми. Не оминув він і мене. Після обіду було зібрано три вищі класи гімназії, і князь задав їм теми для творів з російської словесності. Твори писалися під його особистим наглядом, він невтомно ходив поміж партами, пильнуючи, щоб учні не списували, інколи зазирав і в парти, сподіваючись знайти там розгорнутий підручник, я при цьому непорушне стояв серед класу, як вартовий при генералі, бо сидіти мені тоді, коли його світлість були на ногах, не випадало. Зрештою, я дозволив собі маленький жарт. В той час, коли моя видима оболона мертво застигла посеред класу, як безсловесний бовван, друга, невидима, вільно розсілася за кафедрою і не без утіхи спостерігала за мотанням по класу попечителя. Він же нюшив поміж учнів з особливою старанністю; можливо, в приватній бесіді, коли я вже залишив дім директора гімназії, той відгукнувся про мене не вельми схвально, хоч викладати російську словесність я почав при його сприянні. Так от, попечитель рушив до остовпілої частини мого єства. Я стояв, витягши руки по швах, виструнчившись і виставивши підборіддя, при цьому розпрямив плечі, а живіт утягнув; жоден м'яз не рухнувся на моїм обличчі, а очі блищали, наче скляні, – я стояв так, можливо, й годину, і це не могло не зацікавити князя; він підійшов до мене впритул і зазирнув мені в обличчя, наче хотів переконатися, чи живий я.

– Як вас звати? – спитав у мене, остовпілого, його світлість.

– Киріяк Автомонович Сатановський, – відказали мертві мої вуста.

Він подивився на мене з підозрою, певне, моє прізвище викликало в нього небажані асоціації. Але при учнях він не зважився