Стівен Кінг - Чорний дім

доки колишній Навіжений Угорець намагається стримати тремтіння рук і голосу, коли набирає домашній номер телефону шефа і передає те, що повідомив йому Джек, сам Джек відходить подалі від будинку, подалі від об’їзної дороги і від пікапа, подалі від усього, що нагадує йому про людське існування, на луг, застелений високою жовто-зеленою травою. Його печаль прямує разом з ним, оскільки вона краще знає, що йому потрібно.

Насамперед, йому потрібен відпочинок. Сон, якщо сон — це можливо. Тиха рівнина, подалі від шуму, червоних вогнів сирен і божевільних, надто активних, полісменів. Подалі від того безумства, де людина може лягти і розглядати частиночку небес. Пройшовши з півмилі, Джек доходить до такого місця між кукурудзяним полем і околицею лісистих пагорбів. Засмучений розум говорить виснаженому тілу лягти, вмоститися якомога зручніше, і тіло підкоряється. Зірки над головою вібрують і затьмарюються, хоча, звичайно, справжні зірки у знайомому нашому справжньому небі так не роблять, тож це, мабуть, оптична ілюзія. Джекове тіло простягається, килимок з трави і верхнього шару ґрунту під ним, здається, підлаштовується під нього, хоча це теж, мабуть, ілюзія, оскільки всі знають, що в справжньому житті справжній ґрунт, як правило, твердий, жорсткий і кам’янистий.

Засмучений розум Джека Сойєра каже знеболеному тілу, щоб воно засинало. І воно, як не дивно, справді засинає. За кілька хвилин спляче тіло Джека Сойєра набуває різких змін. Обриси, здається, пом’якшуються, кольори його пшеничного волосся, світлого жовто-коричневого піджака, м’яких коричневих черевиків бліднішають. Тіло стає прозорішім, набуває властивостей туману чи хмари. Крізь нього ми зараз можемо побачити м’які зім’яті травинки, що слугують йому матрацом. Що довше ми дивимося, то чіткіше бачимо травинки під ним, оскільки його тіло стає все прозорішим і прозорішим. Нарешті від нього залишається лише мерехтіння, яке зникає задовго до того часу, коли випрямится трава, що була під фігурою Джека.

25

О, забудьте про це. Ми знаємо, де опиняється Джек Сойєр, коли він скраю кукурудзяного поля, і ми знаємо, кого він, швидше за все, зустріне, коли опиниться там. Досить про це. Ми хочемо розваг, ми бажаємо вражень! На щастя, милий старий Чарльз Бернсайд, який завжди готовий підсунути подушку-пердушку на губернаторське крісло під час бенкету, налити трохи гострого соусу в рагу, пукнути на молитовному зібранні, в цей момент з’являється з унітазу в кабінці чоловічого туалету у відділенні «Маргаритка». Ми помічаємо, що старий Берні, наш старий Берн-Берн, міцно обіймає ножиці для живоплоту Генрі Лайдена і притискає їх до грудей обома руками, фактично заколисуючи їх, ніби тримаючи на руках дитину. Кров з огидної рани на кістлявій правій руці тече до ліктя. Він дістає одну ногу, одягнену в бджолоподібний капець, що належить іншому мешканцю, опирається нею на дужку унітаза, і, відштовхнувшись і трохи похитуючись, витягує другу ногу. Його рот скривився в гримасі, а очі схожі на діри від куль, але ми не бачимо в його погляді й крихти печалі. Кров на його штанах та сорочці потемніла від ножової рани в живіт.

Скривившись, Берні відчиняє двері кабінки і виходить в порожню кімнату чоловічого туалету. Лампа денного світла на стелі відбивається в довгому дзеркалі над рядом умивальників. Біла кахлева підлога блищить, дякуючи Бутчу Єрсу, який відпрацьовує вже другу зміну, тому що його напарник напився і тепер у відключці. Серед цієї блискучої білизни кров на одязі та тілі Чарльза Бернсайда виглядає яскраво-червоною. Він знімає сорочку і кидає її в раковину, перш ніж дійти до дальнього кінця санітарної кімнати та до шафки з написом «ПОВ’ЯЗКИ». Літні люди часто падають у туалетах, і батько Живчика завбачливо поставив шафку, вважаючи, що це досить доречно. Краплі крові крапають на білий кахель.

Берні відриває жменю паперових рушників з дозатора, зволожує їх холодною водою і відкладає вбік на найближчу раковину, тоді відчиняє шафку з пов’язками, витягує широкий рулон пластиру і пачку марлевих бинтів, відриває смужку пластиру завдовжки в шість дюймів. Він витирає кров зі шкіри навколо рани на животі і притискає вологі паперові рушники до рани, а тоді забирає їх і притискає до ураженого місця марлеву подушечку. Зверху марлі Берні незграбно розгладжує пластирну стрічку. Він перев’язує колоту рану на руці таким же чином. Тепер витирає кров на білому кахлі.

Він підходить до ряду умивальників і відкручує холодну воду над сорочкою. Вода в раковині одразу ж червоніє. Берні тре стару сорочку під холодною водою, аж доки вона не стає блідо-рожевою, лише на кілька тонів світлішою, ніж його шкіра. Це його задовольняє, і він віджимає сорочку в руках, стріпує один чи два рази і знову вдягає. Тим, що вона прилипає до нього, Берні не переймається. Його основна мета — прийнятний вигляд, а не елегантність: він хоче пройти непоміченим, наскільки це можливо, його манжети закривавлені, а капці Елмера Джесперсона чорно-червоні й мокрі, але він думає, що ніхто не дивитиметься на його ноги.

Грубий голос всередині Берні безкінечно повторює:

«Жвиджже, Берн-Берн, жвиджже!»

Єдиною помилкою Берні було те, що, застібуючи ґудзики на мокрій сорочці, він поглянув на себе у дзеркало. Те, що він побачив, викликало у нього шок. Незважаючи на свою потворність, Чарльз Бернсайд завжди схвалював образ, який він бачив у дзеркалі. На його думку, він виглядав як тип, котрий знає, де шукати закутки — підступний, непередбачуваний і хитрий. Чоловік, який дивиться на нього з дзеркала, аж ніяк не нагадує підступного, старого спритника, якого Берні пам’ятає. Чоловік перед ним має тупий вигляд, він виснажений і серйозно хворий. Запалі червоні очі, щоки, вени, що кратерами розповзлись по лисині, череп, як корона, навіть ніс виглядає викривленішим, ніж раніше. Він схожий на старигана, яким лякають дітей.

«Ти мошеш ляхати тітей, Берн-Берн. Шорт, тавай гухайся».

Насправді, він не міг так виглядати, правда? Інакше він би помітив це набагато раніше. Ні, Чарльз Бернсайд має не такий вигляд. Просто туалет надто білий і все. Білизна, яка знебарвлює все на своєму фоні, робить тебе худорлявим, як кролика. Жахливий старий при смерті наближається на крок до дзеркала і здається, його бліді плями на шкірі стали темнішими. Огляд зубів змушує його затулити рот.

Але його хазяїн не дає спокою, немов тягне рибальським гачком до дверей і бурмоче: «Шас, шас».

Берні знає, чому лунає