Джоан Роулінг - Бентежна кров, Джоан Роулінг

Той показав пальцем на небо.

— Що? — Робін звела очі на блакить.

— Якщо придивитися як слід,— сказав Страйк,— то можна побачити, як астероїд проходить через Дім лайна собачого.

50

«Та де ж це я,— питається вона,— Серед живих чи вже серед мерців?»

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Протягом наступних кількох днів Страйка поглинули інші справи агенції, не пов’язані з Бамборо. Його перша спроба застати медсестру Дженіс Бітті вдома виявилася безуспішною. Він стукав у двері, але ніхто не відчинив, і з Найтинґейл-Ґрову, непримітної вулиці, що тягнулася вздовж колій Південно-східної залізниці, Страйк пішов ні з чим.

Другу спробу він зробив наступної середи. Був вітряний день, що всякчас загрожував зливою. Страйк підійшов до будинку Дженіс із боку станції «Гізер-Ґрін», простуючи тротуаром, який від колій відділяли поруччя і живопліт. Страйк ішов, курив і думав про Робін, бо вона щойно відхилила його пропозицію піти до Дженіс разом: мала «інші справи», але які саме — не сказала. Страйкові здалося, що Робін відповідала якось сторожко, навіть агресивно — хоча зазвичай неможливість узяти участь у розмові зі свідком викликала в неї тільки розчарування.

Відколи Робін пішла від Метью, спілкування стало простішим і відкритішим; Страйк до цього звик, тож ця відмова плюс тон і відсутність пояснень його зацікавили. Звісно, є речі, про які вона, природно, не захоче йому казати — скажімо, що йде до гінеколога,— але тут би він принаймні чекав, що вона скаже: «Мені призначено в лікаря».

Небо потемнішало, коли Страйк підійшов до будинку Дженіс — значно меншого, ніж оселя Айрін Гіксон. Будинок стояв у ряду блочних будинків. Вікна були запнуті тюлем, вхідні двері — темно-червоного кольору. Страйк почав переходити вулицю і негайно відзначив, що у вітальні горить світло. Зрозумівши, що здобич на місці, він успішно викинув з голови думки про свою партнерку, пришвидшив кроки й рішуче постукав у двері. Чекаючи, він чув крізь вікно звуки телевізора на високій гучності. Страйк уже думав постукати ще раз — раптом Дженіс не почула,— коли двері відчинилися.

На відміну від першої зустрічі, цього разу медсестра (вона була в окулярах у сталевій оправі) була відверто неприємно вражена, побачивши Страйка. З-за її спини долинали голоси двох американок з невидимого телевізора: «То ти любиш стрази?» — «Обожнюю стрази!»

— Даруйте, я шо, проґавила дзвінок?

— Вибачте, що без попередження,— нещиро озвався Страйк,— але я тут опинився поблизу. Зможете приділити мені кілька хвилин уваги?

Дженіс озирнулася через плече. З телевізора почувся манірний чоловічий голос: «Сукня, яка так сподобалася Келлі,— це унікальний подіумний зразок...»

Явно незадоволена, Дженіс обернулася до Страйка.

— Ну гаразд,— сказала вона,— ті’ки в мене неприбрано... а ви, будь ласка, гарненько витріть ноги, бо тут один уже був прийшов без попередження, наніс собачого гівна... І двері зачиніть.

Страйк переступив поріг, а Дженіс зникла у вітальні. Страйк подумав, що вона вимкне телевізор, але ні. Поки він витирав ноги об килимок, чоловічий голос промовив: «Унікальна подіумна сукня може бути недоступна, тож Ренді пошукає...» Повагавшись якусь мить, Страйк вирішив, що Дженіс чекає, що він просто зайде, і зайшов до маленької вітальні.

Дитиною Страйк багато жив з матір’ю у сквотах, тож уявлення про «неприбраність» у нього були не такі, як у Дженіс. Кімната була захаращена, на всіх поверхнях щось розміщувалося, але з ознак власне неприбраності були хіба що газета на кріслі, зім’ятий целофан біля розкритої коробки фініків на столику, та ще фен для волосся, який валявся на підлозі біля дивана — Дженіс саме вимикала його з розетки.

— «...Антонелла обирає максимально подібний варіант, прикрашену стразами сукню за п’ятнадцять тисяч доларів...»

— Перед отим дзеркалом зручно сушити волосся,— мовила Дженіс, розгинаючись. Вона була червона і трохи сердита, ніби Страйк примусив її щось пояснювати.— А ви б, знаєте, краще попередили,— додала вона з виглядом настільки суворим, наскільки могла подужати така усміхнена від природи жінка.— А то як грім з ясного неба.

До Страйка зненацька прийшов болісний спогад про Джоан, яка завжди губилася, якщо приходили гості, а в неї пилосос чи прасувальна дошка на видному місці.

— Вибачте. Як я вже казав, я тут проходив неподалік...

— «Але Келлі, яка міряє сукню номер один, не може викинути з голови сукні своєї мрії...» — голосно промовив оповідач, і Страйк та Дженіс одночасно глянули на телевізор. На екрані молода жінка натягувала на себе вузьке напівпрозоре вбрання, розшите сріблястими стразами.

— «Вберися до весілля»,— пояснила Дженіс, одягнена в ті ж самі джинси й темно-синій светр, що й на першій зустрічі.— Не можу собі відмовити в цьому задоволенні... Будете чай?

— Тільки якщо це для вас не клопіт,— сказав Страйк.

— Та куди в житті без клопоту, га? — вперше усміхнулася Дженіс.— Але я саме хотіла собі зробити, як буде реклама, то й ви випийте.

— Якщо так, то буду дуже вдячний,— сказав Страйк.

— «Якщо не знайду тієї сукні,— заявив манірний консультант з тонкими вищипаними, ніби мальованими бровами, знервовано перебираючи ряди білих суконь на плічках,— це буде просто...»

Екран почорнів. Дженіс пультом вимкнула телевізор.

— Фініків хочете? — спитала вона в Страйка та простягнула йому коробку.

— Ні, дякую,— озвався він.

— Навезла з Дубая цілий ящик,— сказала Дженіс.— Думала на подарунки, а тепер сама жеру й не можу зупинитися. Ви сідайте, а я зара’ вернуся.

Страйкові здалося, що вона знову глянула на його ноги, коли виходила з кімнати з феном в одній руці й фініками в другій. Він сів у крісло, яке зарипіло під його вагою.

Інтер’єр маленької вітальні гнітив. На червоний ковролін з шарлатним візерунком поклали дешевий турецький килим кармазинового