Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

— Молоде покоління намагається зробити з мене бога або принаймні напівбога, а я все життя був дияволом. Так ось, цей диявол, коли переїхав до Тульчина, мав дві тисячі дукатів боргу. Щоб урятувати мене від боргової ями, граф Станіслав люб’язно погодився оплатити борги. До того ж, живучи в гостях у графа, я з’їв цитрусових, ананасів, меду та іншої живності дукатів на 400, чи не так, графе?

— Зараз перевірю, — іронічно відповів Станіслав. Порився в кишені і дістав папірець. — У мене все записано. Отже, — він почав бурмотіти щось про себе, зображуючи підрахунки, — виходить 512 дукатів. Округлимо цю суму до п’ятисот (ми ж не якісь скнари).

— Таким чином, увесь гонорар складає дві тисячі п’ятсот дукатів, — відповів поет Браницькому під загальний регіт гостей.

— А скільки строф у вашій поемі? — недовірливо запитав Браницький.

— Я точно не підраховував, але думаю, не менше п’ятисот.

— Значить, виходить по п’ять червонців за строфу, — засміявся Браницький. — Я цю цифру обов’язково згадаю у своїх мемуарах. Нехай нащадки знають, які гонорари були в XIX столітті.

— Маю намір за окремі строфи, де я особливо вихваляв графиню і графа, вимагати збільшення оплати вдвічі.

І знову обмін жартами Браницького з Трембецьким заглушив дружний сміх.

Після карнавалу Софія звернула увагу, що у Станіслава стомлений вигляд, і він став дещо роздратованим.

— Стасе, тебе щось тривожить? — стурбовано запитала вона.

— Сам не розумію, Софі. У мене таке відчуття, що карнавал цього року був, як би тобі сказати, не останнім, але якимось знаковим. Напевно, я справді втомився.

Станіслав вирішив не говорити дружині, що відчував болі внизу спини, вважаючи, що це надмірність у їжі й вині дають про себе знати.

— О, бідний мій хлопчику! Може кудись поїдемо, змінимо обстановку?

— Напевно, ти маєш рацію. Днями я отримав листа від герцога Рішельє. Він запрошує нас у гості до Одеси, а заодно натякає, що незабаром архієрейський будинок буде виставлений на продаж. Пропоную втекти від усіх, гулятимемо біля моря вдвох — ти, я і більше нікого.

Архієрейський будинок колишнього київського митрополита знаходився на пагорбі біля моря з дуже гарним краєвидом на бухту. Виявилося, що поблизу є підземний хід, побудований ще турками для військових цілей, який вів прямо на берег моря.

— Мені це місце дуже подобається, — задоволено відзначив граф Станіслав після огляду. — Уявляєш, Софі, що ми тут зробимо? Побудуємо поряд із цим будинком (там, де починається підземний хід) прекрасний палац, кілька будинків для прислуги і гостей. Під палацом зробимо грот із фонтанами, танцювальною залою. Завеземо туди багато бочок вина, і коли нагорі буде спека, ми в нашому прохолодному гроті (яку льосі) відпочиватимемо, хто забажає — купатиметься в морі або просто гулятиме по берегу зоряними вечорами.

Будинок був куплений, і невтомний Метцель одразу почав думати, як його перебудувати, який сад розбити біля палацу, як спланувати доріжки, щоб вони вели прямо до моря.

Після відпочинку в Одесі граф помітно посвіжішав, болі у спині пройшли.

Через два місяці Софія зізналася Станіславу, що знову вагітна. Станіслав сприйняв цю звістку весело, жартівливо підмітивши, що час їм уже зробитися розсудливими, бо онуки скоро ревнуватимуть діда до його дітей.

У грудні 1804 року граф Станіслав зліг із нападом. Лікар вимагав їхати до Європи на серйозне обстеження, а можливо, і на операцію. Станіслав погодився, але тільки у травні, після народження дитини. Софія наполягала на негайній поїздці, мотивуючи це тим, що вона легко перенесе дорогу, але Потоцький був непохитний. На початку березня стався новий напад. Про лікування у Відні не було вже й мови. Тоді повна рішучості Софія відправила до Відня гінців за знаменитим хірургом, якого повинні були доставити на будь-яких умовах.

10 березня Станіслав уперше знепритомнів. Мікстури лікаря не допомагали, і в розпачі Софія запросила народного цілителя. Але і той був уже не в змозі врятувати її коханого. 14 березня 1805 року Станіслав прийшов до тями і попросив залишити їх із Софією наодинці. Він узяв її за руку, важко зітхнув, помовчав, а потім мовив ослабленим голосом:

— Відчуваю, Софі, що настає моя година…

— Не говори так, Стасе…

— Не перебивай мене. Роки, проведені з тобою, були найгарнішими в моєму житті, хоча саме життя висувало спочатку великі перепони. Але кохання подолало всі труднощі. Я кохаю тебе і знаю, що ти кохаєш мене. Ми багато що встигли, але ще більше хотілося б зробити. І якщо я одужаю, ми обов’язково все здійснимо. Але зараз у мене до тебе таке прохання. Завтра ти відправиш за нотаріусом, і я напишу заповіт. Не всі мої діти від Жозефіни ставляться до тебе з потрібного повагою. Я маю на увазі Станіслава і Ярослава. І я хочу розпорядитися так, щоб потім ні в кого не було питань…

Обличчя Станіслава спотворилося, і він знову знепритомнів.

Уранці 15 березня 1805 року граф Станіслав Потоцький помер. Коли лікар підтвердив це, Софія спробувала зціпити зуби, але не змогла стримати крик відчаю. Перша мить була жахлива — здавалося, життя скінчилося, вона уявила страшне майбутнє без коханого, без простих людських радощів, без надійного плеча і теплої руки…

Через три дні Софія народила хлопчика. Народила на сьомому місяці вагітності…

Минув рік. Рік болісних переживань. Розтин тіла Станіслава показав нагноєння в нирках. І тепер Софія, подумки повертаючи події назад, намагалася змінити те, що вже відбулося.

«Якщо б тоді, в грудні, ми вирушили до Європи… ну чому я не наполягла, не знайшла потрібних слів, щоб переконати Станіслава?» — ці думки переслідували її щовечора, коли вона намагалася заснути. Вона картала себе, не знаходячи виправдання.

Палац у Тульчині, здавалося, осиротів без його господаря.

Увесь рік старші діти Станіслава займалися розділом незліченних багатств і таких же незліченних боргів родини Потоцьких. Софія вирішила не втручатися, розраховуючи на порядність і розум дітей. А пристрасті розгорілися неабиякі. Ніхто не хотів