Герберт Уеллс - Війна світів

— Замовкніть! — схопився я, жахнувшись, що марсіяни почули нас. — Ради Бога…

— Ні! — голосно вигукнув священик, і собі підводячись і простираючи руки. — Глаголю! Слово боже в моїх устах!

За три кроки він уже був на порозі кухні.

— Я повинен свідчити! Я йду. Я й так довго зволікав. Вхопивши сікача на стіні, я кинувся за священиком. Зі страху я просто себе не тямив. Коли я наздогнав його, він уже був посеред кухні. Остання крапля людяності озвалась у мені, - я обернув сікача до себе лезом і вдарив священика тільки ручкою. Упавши головою вперед, він простягнувся на підлозі. Я переступив через нього й зупинився, важко дихаючи. Він лежав нерухомо.

Раптом знадвору почувся якийсь шум; посипався тиньк, і трикутний отвір у стіні потемнів. Я глянув догори й побачив обшивку рукатої машини, що повільно рухалася повз шпарину. Одна з хапальних її кінцівок звивалася між уламками. Потім вивернулася друга кінцівка, що намацувала собі дорогу вздовж обваленого сволока. Я скам’янів з жаху. Далі я побачив щось на зразок прозорої платівки, яка щільно прилягала марсіянинові до лиця, — чи як там його назвати, — і захищала його великі темні очі. Довга металева зміїста кінцівка стала повільно просуватися крізь шпарину. Я смикнувся назад, наскочив на священикове тіло й зупинився біля дверей посудомийні. Щупальце посунулось ярдів на два в кухню, поривчасто звиваючись і обертаючись на всі боки.

Хвилину я стояв наче заворожений цим повільним тремтливим наближенням. Тоді тихо зойкнув захриплим голосом і присилував себе перейти до посудомийні. Я весь сіпався і ледве тримався на ногах. Відчинивши двері до вугільного погреба, я стояв у темряві, вдивляючись у ледь видний прохід до кухні, й прислухався. Чи помітив мене марсіянин? І що він робить?

Там щось тихо вовтузилось, терлося об стіну, посувалося з металевим брязкотом, ніби трясло в’язкою ключів. Потім важке тіло, — я добре знав чиє, - протягло по підлозі до отвору. Не стримавшись, я підкрався до дверей і заглянув у кухню. В освітленому сонцем трикутному отворі я побачив марсіянина в його рукатій машині, подібній до Бріарея;[19] він пильно розглядав священикову голову. Я подумав, що по свіжій рані він може здогадатися й про мою присутність.

Я навшпиньки повернувся назад до погреба, тихо зачинив за собою двері й став напомацки якомога тихіше зариватись у вугілля та дрова. Раз у раз я завмирав і прислухався, чи не повзе сюди щупальце марсіянина.

Згори долинув знову металевий брязкіт. Марсіянин обмацував кухню. Раптом я почув, як щупальце наближається, — ось уже воно в посудомийні… Я сподівався, що до мене він не достане. Я палко молився… Аж ось щупальце тихенько дряпнуло по дверях. Ціла вічність нестерпного чекання. Воно намацало клямку. Воно знайшло двері! Марсіяни розуміють, що таке двері!

Щупальце, провозившись, може, хвилину біля клямки, нарешті відчинило двері.

У темряві я ледве міг розрізнити цю кінцівку, що найбільше скидалася на слонячий хобот; обмацуючи стіни, вугілля, дрова, стелю, вона поволі тяглася до мене. Вона нагадувала чорного черв’яка, що тицяє туди-сюди сліпою головою.

Один раз щупальце навіть торкнулося мого черевика. Я вкусив себе за руку, щоб не закричати. На хвилину все втихло. Я вже думав, що воно зникло. Аж, несподівано клацнувши, воно щось ухопило — мені видалося, ніби мене! — і, здається, стало виповзати з погреба. Спершу я був не певен у тому… Може, щупальце схопило шматок вугілля, аби розглянути, що воно таке?

Скориставшися з нагоди, я перевернувся на другий бік, бо вже затерп, і прислухався. Я пошепки молився Богу, палко благаючи в нього захисту.

Тоді я почув, як щупальце знову повільно потяглося до мене. Воно зовсім близько шаруділо по стінах, перекидало дрова.

Я причаївся, не знаючи, що буде далі. Аж раптом щупальце рвучко вихопилося з погреба і грюкнуло дверима. Я чув, як воно совалося в комірчині, як торохтіли бляшанки з бісквітами, як розбилася пляшка, і знову щось глухо стукнуло в двері погреба. А потім — тиша і безкінечно довга непевність. Чи виповзло, чи ні?

Нарешті я вирішив, що виповзло.

Щупальце більше не поверталося, але я весь десятий день пролежав у темряві, зарившись у вугілля й дрова. Я не наважувався навіть вийти напитися води, хоч мені нестерпно хотілося пити. Лише на одинадцятий день виліз я із своєї схованки.

Перше ніж увійти в комірчину, я замкнув двері, що вели з кухні в посудомийню. Але комірчина була порожня, всі припаси зникли. Мабуть, їх забрав марсіянин. Вперше за цей час я впав у відчай. Я не їв і не пив ні одинадцятого, ні дванадцятого дня.