Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

східних і південних обширах України, включно з непідконтрольними територіями. У листі з окупованого Донецька етнічний росіянин, який підписався як Віктор Аланов, розповідав, що переживає сильніші почуття, ніж колись раніше, коли виїжджає на звільнені території й бачить українські прапори та українських військових[1329]. На думку британського соціального психолога Майкла Білліґа, ставлення до прапорів характеризується «банальним націоналізмом»[1330]: ми сприймаємо їх як належне, коли бачимо їх щодня, і часом просто ігноруємо, однак прапори стають символічно важливими, коли ідентичність змінюється або зазнає утисків з боку зовнішньої загрози. Олексій Рябчин, український економіст і політик із Донбасу, який має російське етнічне коріння, сказав: «Росіянин у мені помер 1 березня [2014 року], коли я побачив, як російська Дума дозволила Путіну ввести війська в Україну: це був найтяжчий удар, якого я будь-коли зазнавав»[1331]. Російськомовний український військовий, який раніше приязно ставився до росіян, був іще категоричнішим: «Я більше не хочу. Росіяни — це збіговисько найманців і горлорізів. Вони прийшли до України, а не ми до них»[1332].

До початку «російської весни» уже згаданий донеччанин Віктор Аланов сприймав Україну «як даність». Він «ніколи не відчував жодного хвилювання, коли бачив державні прапори, не дуже-то любив гімн і вже точно ніколи не любив націоналістів». Але у березні 2014 року настав «час кричущого маразму та сюрреалізму», коли самозвані російські «“захисники Донбасу” [...] стали під псевдоантифашистськими гаслами нападати на мирні мітинги донбасівців — прихильників єдиної України». Згадуючи про їхні заклики застосувати проти беззбройних опонентів «хірургічні інструменти для лікування українства», він запитував: «Хіба це не фашизм?». Тисячі донеччан, які зібралися на підтримку територіальної цілісності України, зазнали підступного нападу, писав він, — їх били, калічили, а активіста Дмитра Чернявського ножем зарізали на смерть. Агресивні «антифашисти» принесли на Донбас «справжній російський націоналізм, та ще й з монархічними “прибамбасами” і махровим несприйняттям усього прогресивного у світі»[1333].

Після здобуття Україною незалежності уродженець Донбасу Костянтин Морозов, який став її першим міністром оборони, та колишній дніпропетровський «червоний директор» Леонід Кучма, якого буде обрано президентом, перевизначили себе як українців, хоча до того вони ідентифікували себе як росіяни. За радянських часів російська самоідентифікація заохочувалася і на сімейному, і на суспільному рівнях. Журналіст Пітер Померанцев простежив історії українців, чия ідентичність змінилися у критичні періоди сучасної української історії. Самому Померанцеву було лише дев’ять місяців, коли його родина емігрувала з радянської України, і в ній ніколи не ототожнювали себе з українським національно-визвольним рухом. Його батьки були російськомовними і виховували сина на російській літературі, тож у Лондоні його вважали «росіянином». Але Євромайдан став поштовхом для зміни його ідентичності. Він пише: «Я раптом дуже гостро відчув, що моя мати була з Києва, що мій батько виріс у Чернівцях, що мої бабусі та дідусі були родом з Одеси та Харкова». Було дивно «відчувати себе українцем», і «фізичне відчуття, коли я це вимовляю, настільки революційне, немов у роті з’явилося друге піднебіння»[1334].

Етнічний українець Олександр голосував проти незалежності України у 1991 році та був учасником російських націоналістичних угруповань, у складі яких брав участь у жорстоких нападах на «українських націоналістів» у Харкові. Попри все це, він вступив до українського добровольчого батальйону, пояснюючи це так: «Мої переконання цілком змінилися під час Революції гідності: приїхав до Києва битися з бандерівцями, але коли на власні очі побачив, що тут відбувалося, став по цей бік барикад»[1335].

Багато українців зі змішаних родин зробили вибір на користь України, а деякі з них пішли захищати її зі зброєю в руках. Сергій Галян, чий батько мешкає в Росії та є полковником російської армії, був одним із «кіборгів» і брав участь в обороні Донецького летовища[1336]. Актор Андрій Романій усе своє життя до війни прожив у Донецьку, його батько — українець, а родина його матері має російське та єврейське походження. Андрій вважав себе «радянською людиною», іншими словами, був типовим мешканцем Донбасу, який до 2013 року поєднував у собі різні ідентичності. У школі він «принципово» не навчався української мови, плекав радянські міфи і не відчував ентузіазму від проголошення незалежності України у 1991 році. Після переїзду до Києва зі статусом внутрішньо переміщеної особи він заходився читати про українську історію та культуру, і його ставлення до України змінилося на щиро патріотичне[1337].

Після повернення дому російські найманці, які воювали на Луганщині, визнавали, що «місцеве населення називає нас окупантами». Владімір Єфімов, який привів сюди понад сотню добровольців з Росії, був розчарований прохолодним прийомом, що чекав на нього в Луганській області: люди, яких вони нібито мали захистити від «фашистів» та НАТО, були їм не раді[1338]. На півночі Луганської області більшість україномовних селян так само погано ставилася