Кобо Абе - Жінка в пісках

Співрозмовник дивиться на мене вражено. Окулярів не підсовує, а, закинувши голову догори, силкується перехопити мій погляд, і на його борлаці стирчать, мов шпички, кілька незголених волосинок.

— Можливо...— і, полегшено зітхнувши, ніби чогось сподіваючись, стишує голос: — Гляньте, скільки людей кудись безперестанку прямує... І кожен має свою ціль... Сила-силенна цілей!.. Тому мені подобається тут сидіти й поглядати надвір... Покинутий усіма, перебираю свої тривожні, недоладні думки... Якщо інші йдуть та йдуть, не зупиняючись, а тобі нічого не залишається, як тільки дивитися на них, то що може бути гірше?.. Тільки подумаєш про це, як уже ноги підгинаються... Охоплює відчуття самотності й туги... Іти хоч би заради найнікчемнішої мети — яке це щастя!..

Несподівано, без жодного зв’язку із розмовою, я запитую себе: чому після прощання з братом клієнтка не пішла на його кремацію? Хоч би скільки разів вона повторювала, що всі клопоти взяла на себе організація, ніхто їй не повірить, адже тільки вона одна кровно з ним пов’язана. Було б цілком природно, якби вона навіть і без запрошення приєдналася до учасників останньої церемонії. А може, вона не хотіла зустрітися віч-на-віч із братовою смертю? Її душевний стан можна зрозуміти, та все одно її поведінка викликає подив своєю неприродністю. Однак ту неприродність їй пощастило так уміло приховати, що там, у храмі, я нічого не запідозрив. Або, може, свого любого брата вона вважала небіжчиком ще за життя? З цим можна погодитись, якщо її довір’я, близьке до безумовного, тлумачити як його оплакування. Здається, я починаю розуміти, чому тієї миті, коли братове тіло спалювали, в десяти хвилинах ходьби від храму вона збуджено розповідала мені про нього, не зронивши жодної сльозинки. Якби у вітальні, переповненій її химерами і монологами, з’явився ще і мрець, їй не довелося б нічого міняти. Тож і до нього...

— Одного разу, досить давно, я був свідком такої прикрої сцени, що й досі не можу згадати про неї, не здригнувшись.— Позираючи безперестанку то надвір, то на мене, Тасіро-кун довірливо вів далі: — Я тоді відпочивав, сидячи на лавці у якомусь парку. Поряд на сусідній лавці спав жебрак, та оскільки нас розділяла відстань понад три метри, а день видався спекотливий, то я вирішив терпіти такого сусіда, поки не скурю сигарету. Несподівано поблизу зчинився гамір, дивлюсь — наближаються демонстранти з червоними і синіми прапорами. Одні кричать у мегафони, інші співають пісень, а ще інші, взявшись за руки, вдають, що біжать, і нема їм кінця-краю. Раптом жебрак прокинувся й задивився на людський потік. Та не минуло й хвилини, як він захлипав: губи скривились, а з очей закапали сльози... Я ще ні разу, ні до того, ні після того, не бачив, щоб хтось так гірко плакав... Він плакав, дивлячись на демонстрацію... Він був жебраком, отже, брудним, запилюженим, а тому сльози, що скапували з його підборіддя, скидалися на каламутні вичавки з мокрої ганчірки... Очевидно, його охопило відчуття самотності й туги, коли побачив людей, у яких була мета...

— Може, підемо кудись в інше місце й вип’ємо по чарці? Я частую.

— Як хочете, або, може, не варто.

— Ні, ні, я хотів би ще дещо запитати...

— A-а, про шантаж власника тієї паливної бази, чи що?

— То куди підемо? Якби знайшлося пристойне місце, щоб не дуже дорого...

— Тоді зайдемо до бару, що поряд із фотостудією, де працює Саеко. Як правило, клієнти піджидають натурницю в барі за чаркою. Бар і фотостудія в одних руках, а тому клієнтам роблять знижку. Хочете зустрітися із Саеко?

— І ви постійно туди вчащаєте?

— Та де там!.. Хіба я стільки заробляю?

Мабуть, тому, що надвечір небо захмарилося, стало не так холодно. Вітер ущух, і навис туман, тому неонова реклама та вуличні ліхтарі зливаються, мовби дивишся крізь запітнілу шибку, злипаються докупи, як мокрі карамельки. Крамниці на центральній вулиці починають зачинятись, а от у завулку, що відходить від неї, життя вирує бурхливіше, ніж удень. Великі й малі кав’ярні, патінко, пивнички, закусочні... Між ними крамниця старих фотоапаратів, букіністична книгарня, крамниця тканин для одежі європейського крою, а також затишна крамничка грампластинок... Далі знову бар, кав’ярня, аптека... Переходимо ще одну велику вулицю й опиняємось у завулку, де самі тільки бари, пивнички, кабаре. Неоновий тунель піднімається позаду нас на гребені будинків і віддаляється, небо над головою чорніє, а людські постаті, що снують завулком, уже майже не можна розрізнити. Попереду видніє ще одна будівля, яскраво освітлена неоном,— це турецька лазня і готель для закоханих пар. Не дійшовши туди, звертаємо ліворуч за обшарпаним кінотеатром у тиху вуличку.

— Як подумати, то люди, що тут вештаються, схожі на тимчасово пропалих безвісти. Різниця лише в тому, що одні пропали на все життя, а інші — на кілька годин...

— Мабуть, ви маєте рацію. Недавно, коли ми проходили повз патінко, я теж збирався сказати це саме. Справді, душевний стан зниклої людини, гадаю, має багато чого спільного з грою в патінко. Що за гидка музика!.. Стривайте, десь за тим телеграфним стовпом, трохи осторонь від вулиці, має бути бар... Самому там краще не показуватися... Мабуть, тому, що відчуваєш сором, ніби граєш у пропалого безвісти...

Двері з молоточком замість дзвінка... Рипучі завіси... Старомодні світильники, що різко окреслюють тіні... Стойка з високими табуретами і три столики — в усьому проглядає діловитість, і тільки непривітність бармена виходить за межі пристойності. Залишивши мене на високому хисткому табуреті, Тасіро-кун подався через двері у глибині бару на переговори про запрошення Саеко. Хоч він і не постійний відвідувач, а з усіма ходами тут аж надто добре обізнаний. Замовляю подвійне віскі з содовою... Бармен, не відповідаючи, далі смикає ліктем, спритно й звично орудує руками... Відвідувачів, крім нас, тільки