Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

І його змело кудись убік, судячи з плескоту води – прямо в крижану Осинку.

«Якби він мене не штовхнув, я б зараз була на його місці», – і знову накотила хвиля жалю.

Я відкрито називала Ведмедика марним і постійно нагадувала про його непридатність до життя, а він мене врятував.

«Знову врятував», – пискнула совість.

Невже в цьому і було його призначення? Ні, я не лестила собі – на моєму місці запросто міг виявитися хтось інший: чаклунка, Ньельм, випадкова людина… Суть у тім, що я врешті визнала: непотрібних людей нема. Моя думка докорінно змінилась. Я немов прокинулася від довгої дрімоти і зрозуміла багато речей, які раніше ставили мене в глухий кут.

Раптом пітьма зникла. Я кілька разів кліпнула, проганяючи сльози, що виступили від яскравого світла, і попросила Творця, щоб чергове видіння не обернулося дійсністю.

Адже мені хотілося, щоб хто-небудь закрив мене собою від небезпеки. Я уявляла відважного героя, для якого моє життя цінне настільки ж, наскільки воно цінне для мене самої. А що з цього вийшло? Мене оборонили від дракона, але не загартований у боях воїн, не обвішаний золотом прекрасний принц, не великий маг із хитрим амулетом – звичайна людина. Той, кого я зневажала, хоча з незрозумілих причин і шукала його схвалення! Він став для мене важливим, і тої ж миті я його втратила.

Ще мені хотілося, щоб мій малюк-демон перетворився на сильну сутність і вибив із Сойла весь дух. Оскільки Ферн – дитя нашого світу, дракона з нього не вийшло б. Це я знала точно, тому не боялася, що він вступить у бій із синюшної тушею і загине, не встигнувши сказати мені ані слова. Але, якщо зір не обманював, у небі справді ширяв новий дракон!

Він був невеликий – розміром як голова роздутого Сойла. Його широко розправлені крила здавалися напівпрозорими. Незважаючи на те, що хмари щільно закривали сонце, луска мого видіння яскраво виблискувала. Воно нагадувало зменшену копію Білого Дракона, пофарбовану в ніжний блідо-блакитний колір. Така-от хвостата незабудка, що зависла між небом і землею. Я майже повірила, що її не існує.

– Тає! Ти чого застигла?! Відведи його звідси! – Наді мною схилилася Мела і схопила мене здоровою рукою за комір. – Зараз ми дещо спробуємо! Підводься! Я знаю, ти зможеш!

– Не зможу, – прошепотіла я. – Не можу навіть поворухнутися. Нехай палять, топчуть, та хай хоч гризуть – я з місця не зрушу…

Чаклунка швидко глянула вгору, прямо на мою блискучу мрію.

– Гаразд. Шкода малюка, але що вдієш… Він нікого не послухається, крім тебе. Відпочивай. І не бійся, Сойл тебе не затопче. Коли він збільшується, то втрачає щільність.

– Малюка?

– Ну, твого цього… – Мела припинила смикати мій комір і вказала на небо. – Дружка. Не бачиш? – Вона стурбовано помахала пальцями перед моїм обличчям. – У тебе щось із очима?

– Ні! – до мене несподівано повернувся голос. – Ні!

У голові виникли сотні думок одночасно. Як на зло, всі вони зводилися до простих речей: наді мною ширяє мій демон і йому знову загрожує небезпека.

Я не запам’ятала, як підхопилася на ноги і помчала (гаразд, пошкандибала) світ за очі, кличучи за собою Ферна. Чаклунка щось прокричала вслід, але я не чула нічого, крім власного голосу і глухого рокоту драконів десь у височині.

– Почекай! – Мела наздогнала мене і сунула в руку прохолодну металеву пластинку. – Візьми і не відпускай!

Я злегка отямилась.

– Що це? – питання зірвалося з губ, перш ніж я роздивилася предмет у своїй долоні. – Навіщо мені твій знак мага?

– Не мій знак мага, а королівське золото! Забула? Золото короля отримане від дракона і захищає від полум’я. Хіба що задихнешся, якщо вогонь випалить весь кисень навколо тебе, але ми не збираємося тримати його тут аж так довго.

«Кого – його?» – намірилась уточнити я, однак чаклунка грубо підштовхнула мене до краю вигорілої пустки.

– Все, йди! І не хвилюйся за Ферна, Кьерн повів його звідси давним-давно. Нумо! Не зупиняйся!

Я дошкандибала до пожухлої травички і все-таки зупинилася. Було потрібно дещо зрозуміти. Якщо демона повів Чиж, то кого мала забрати з поля бою я?