Леонід Плющ - У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
И ткнусь головою, как в пристань,
В колени твои.
Когда я вернусь…
А когда я вернусь?
І ось вернувся, у складі французької делегації Лікарів без кордону 1990 року. Приїхало ще трохи команди кіношників, кінорежисер Йосип Пастернак з Москви — колишній киянин, двоє французів з Марселя, оператори. Москва, Шереметьево. Філіп і Фрося проходять митницю запросто (Філіп потім так захопився українською проблематикою, що видрукував ціле число альманаху «Неспокій» про голодомор-33, про Стуса, про Чорнобиль). Зі мною щось негаразд. Година, дві, не пропускають, бігають. Запізнимось на Київський літак. Я записую в щоденник: «І вновь мундіри голубиє, і ти, ім прєданний народ». У Києві два-три дні Гебешня не заспокоюється — московські колеги навіть не попередили їх. Знімаємо фільм про Україну, якого лише шматочок показали після Референдуму 91 року. З вікна бачимо гебешну машину, там їх четверо. Дочка мого друга показує на іншу машину. В сумі — восьмеро. Дуже злився я на Йосипа, що не сфотографував їх. Бо у Львові вони їздили ще відвертіше. Хоча Йосип, може, й мав рацію: плівки все одно, і без знімків гебні, тримали дуже довго, поки Не подіяв протест марсельців, через французький уряд. Вже вдруге, у 91-му їх не було. Тобто були. В Москві — дисидентська конференція, в отелі… ЦК партії. (Ми з Танею такий отель вже бачили — колишній отель мільярдерів у Греції… Така собі дольча віта, наче ти в кіно). Гебні і в отелі вистачало — від журналістів демократичних газет до службовців отелю. С…а, демократична, з Комсомолки, взяла довжелезне інтерв’ю і зробила з мене запеклого русофоба, расиста, щоб полякати народ незальожностю. Потім російські друзі в Парижі не хотіли подавати руки… А один укрфашизоїд, навпаки, вітав мене за щире українське серце…
Вже втретє, в 95-му, була лише згадана в Післямові випадкова зустріч з гебістом, і то — ітеерівцем. Гірше, ніж гебня, було інше. Одна давня подруга ще раніше написала у Париж: «Льоню, не переїжджай сюди. Тобі тут нема місця». І це ж — «українська націоналістка». У 95-му вона це підтвердила. І не лише вона… Ото вже було справді тяжко…
Т. Житникова-Плющ
ДОДАТКИ
Міністерству внутрішніх справ УРСР
Житникової Т. І.
(Київ-147, вул. Ентузіастів, б. 33, кв., 36)
Плющ О. І.
(Одеса-38, вул., Амундсена, 81)
ЗАЯВА
ЗО квітня близько 11 години вечора на порозі свого дому нас схопили три особи — один у формі молодшого лейтенанта міліції і двоє в цивільному. Нічого не пояснивши, вивернувши нам руки, нас в автомашині «Волга» привезли у Подільський РВВС м. Києва.
Там особи, що назвалися лейтенантом Жилинським, капітаном Філоненком і Смирновим Валерієм Миколайовичем (у цивільному), пояснили нам, що ми схожі (!?) на спекулянток, і що нас підозрюють у тому, що ми зберігаємо наркотики, зброю і порнографію, які начебто є у нас в сумочках або заховані в одязі. Тут же нас піддали особистому обшуку. Понятими були цивільні, які нас затримали і привезли у РВВС.
Але після обшуку вигадка про спекуляцію була вже не потрібна. Вони вимагали віддати записника, обіцяючи за це одразу ж випустити, а в інакшому випадку погрожували посадити на 15 діб «за непідкорення владі» і «спробі сховатись». На заперечення Житникової, що таке звинувачення — неправда, вони шантажували тим, що «поняті» неправдиво посвідчать на суді про наше «лихослів’я», «образи» службовців і відмову давати «свідчення».
Коли ми заявили про те, що ми будемо скаржитись, Жилинський глузливо відповів: «Та скаржтеся скільки хочете, все одно ця скарга прийде до мене». Він вживав при цьому якісь жаргонні міліцейські вирази.
Запитання міліціонерів і цивільних вже аж ніяк не стосувались порнографії, наркотиків і зброї. Чомусь запитували про Плюща Л. І (зараз він перебуває у слідчому ізоляторі КДБ), про те, де ми були під час прогулянки по місту, і весь час погрожували розправитись з нами.
Забравши все-таки записника, нам не дали ні розписки, ні копії переліку вилучених речей. Додому ми добралися лише о п’ятій годині ранку.
Увесь цей випадок — від хамства у поводженні до дивних запитань — змушує думати, що справжньою причиною була не «спекуляція», а дещо інше. Якби при цьому ми не перебували у приміщенні районного відділу міліції, то були б твердо переконані, що на нас напали переодягнуті порушники закону і відразу після того, як нас звільнили, поскаржились би в міліцію.
Просимо Вас з’ясувати те, що трапилось і вжити заходів, щоб згадані службовці не ганьбили форми, яку їм довірили носити.
З травня 1973 р.
Житникова
Плющ О.
…Важко передати, чим були ці останні чотири роки. Як розповісти тим, хто не жив «у країні, в якій переміг соціалізм», що означає звичайна повага до себе, небажання брехати, в країні, де вільну думку і вільне слово вважають за злочин.
Ці роки не були випадковістю, нещастям, драмою — це не була несподіванка. Це було всім!
З перших років, відколи усвідомлено себе як особистість, постало питання — ЯК ЖИТИ? Поступово з’явилась відповідь, єдино можлива у країні, де лицемірство, брехня — норма. Жити поважаючи себе. А це значить — самвидав, який треба друкувати, розповсюджувати, це значить — шукати однодумців і думати, думати…
Коли стало ясно, що попереду ув’язнення, нічого не змінилось. На душі було легко… і вільно. На докірливі слова доброзичливців можна було відповісти: так, у нас є діти, так, ми знаємо, що опинимось у тюрмі. Але ми не можемо врятувати дітей, якщо будемо рабами, ми погубимо їхні душі.
Тому, коли 13 січня увечері ми опинились на обшуці у Дзюби, страху не було, все сприймалось як належне. У нас був досвід свого обшуку, досвід інших людей, описаний у «Хроніці». Був лише біль за Івана — невже надійшла і його черга? Хотілося хоч якось допомогти, розділити з ним це жахіття. А він сидів спокійно й усміхався, заспокоюючи нас. Коли вони вивели мене на кухню, мені було цілком байдуже — і вони самі, і те, що запропонували роздягнутись догола. Проводили «операцію» дві наглядачки у формі, вони обмацували волосся, заглядали в рот, змушували присідати. Потім почали обмацувати кожен шов в одязі, спороли навіть етикетку із спідниці, витягнули ґумку з трусів. Чого вони шукали? Самвидав? Діаманти? Ні, вони добре знали, що там цього немає (а ось сумку обдивились погано: не помітили клаптика паперу з даними для «Хроніки»). Було зрозуміло, що це
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ», після закриття браузера.
